Самостійна робота з курсу "Латинська мова"

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук

МАТЕРІАЛ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ


1. Короткий виклад римської історії.

2. Вираження заперечення.

3. Заперечення у наказовому способі.

4. Прийменники.

5. Займенникові прикметники.

6. Пасивний зворот.

7. Особливості відмінювання неправильних іменників третьої відміни..

8. Дієприкметник теперішнього часу активного стану.

9. Вживання відмінків при ступеня порівняння.

10. Особливості перекладу перфектних форм.

11. Дієприкметник минулого часу пасивного стану.

12. Супін.

13. Римський календар.


КОРОТКИЙ ВИКЛАД РИМСЬКОЇ ІСТОРІЇ


Латинська мова (lingua Latina) – це мова племенів латинів, які населяли в І тисячолітті до н.е. невелику місцевість Лацій (Latium), розташовану в центральній частині Апеннінського півострова .Центром цієї області було місто Рим (Roma), засноване, згідно з топонімічною легендою, у VIII ст. до н. є. братами Ромулом і Ремом. Жителі нового міста—римляни (Romani, звідси поняття «романський») — дали початок наймогутнішій державі Середземномор'я, влада якої з часом поширилася на величезні простори у Північній Африці, Малій Азії, значній частині Західної і Південної Європи. Латинська мова як офіційне знаряддя римської адміністрації проникає до підкорених областей, стаючи одним із найефективніших засобів романізації В історії її розвитку розрізняють наступні періоди: архаїчний, класичний, післякласичний, період пізньої латини та сучасний особливий статус латини (див. I тему). Найбільшого розвитку латинська мова досягла саме в класичний період в творах письменників і поетів І ст. до н. є. — І ст. н. є. : Ціцерон (106 — 43 pp. до н. є.)., Цезар (102 р. або 100 — 44 pp. до н. є.), Вергілій (70—19 pp. до н. є.), Горацій (65 — 8 pp. до н. є.), Овідій (43 р. до н. є. — бл. 18 р. н. є.), Лівій (59 р. до н. є. — 17 р. н. є.). Твори ціх авторів служать нормою класичної, або так званої «золотої», латини, що традиційно вивчається у навчальних закладах до сьогодні. З початком кризи Римської імперії, її розподілом на Західну й Східну і відділенням ряду провінцій латинська мова на околицях романського світу, неминуче вбираючи в себе елементи місцевих говірок, щодалі більше віддаляється від класичних літературних взірців. Після падіння імперії (476 р. н. є.) цей процес уже не стримувався писемною нормою, оскільки латина як загальнодержавна мова припинила своє існування, хоча в Галлії, Іспанії, Італії до VII ст. функціонували традиційні латинські школи риторики і граматики. Відмінності у вимові канонічних церковних чи нотаріальних текстів, написаних у різних регіонах колишньої імперії, стали з часом настільки значними, що наприкінці VIII — на початку IX ст. імператор Франкської держави Карл Великий виступив у ролі ініціатора реформи, спрямованої на уніфікацію вимови писемної латини з метою наближення її до втраченого класичного канону. Саме ця нормована «каролінзька» латина на багато сторіч перетворилася на універсальний засіб міжнародного спілкування, офіційно-ділового, наукового, літературного і церковного обігу Західної Європи. Завдяки своїм широким суспільним функціям латинська мова посіла центральне місце в системі шкільної освіти, а з виникненням університетів стала універсальною мовою студентства усієї Європи.

Довгий час латинська мова була єдиною мовою писемності, оскільки живі народні мови використовувалися переважно лише для побутового спілкування. Однак у XIII—XV ст. її монополія була порушена, і на письмі почали вживатися італійська, французька, німецька, чеська та інші мови, хоча латина ще довго продовжувала зберігати почесне місце в ієрархії мов: бути «письменним» означало володіти латиною. Згідно зі сформульованим у часи пізньої античності поділом людей на litterati та illiterati, або idiotae, перші вважалися освіченими, тобто такими, що знають латину, другі — неписьменними. В такому контексті поняття «латинське середньовіччя», іноді вживане на означення періоду VI—XV ст. у Європі, виражає цілком конкретний зміст. Історик, який має намір присвятити себе вивченню медієвістики (medii aevi — середні віки), неминуче мусить звернутися до творів латиномовних письменників, хронік, актових і документальних джерел, написаних латиною. Слід додати, що і в нові часи, до XVIII ст. включно, латинська мова зберігала у Європі роль міжнародної мови науки і дипломатії. Наприклад, твори таких видатних гуманістів, учених і просвітителів, як Еразм Роттердамський, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Бенедикт (Барух) Спіноза, Ісаак Ньютон, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Рене Декарт, Ян Амос Коменський написані латиною. Помітну роль відіграла латинська мова і на теренах майбутньої України. Початки її проникнення сюди сягають часів Галицько-Волинського князівства. Латина вживалася, зокрема, у канцелярії князя Данила Галицького (1201—1264), який, прийнявши 1254 р. від папи римського королівський титул, підтримував широкі міжнародні контакти. У першій половині XIV ст. поряд із документами, адресованими за кордон, із княжих канцелярій Галицької Русі виходять і перші акти внутрішнього обігу, написані латиною. Нарешті, з 30-х років XV ст. староукраїнська мова на Галичині й Західному Поділлі в публічному обігу практично повністю витісняється латинською, поштовхом до чого став Єдлинський привілей 1430 р. про поширення так званого «польського права» (jus Polonicum) на руські землі. Якщо йдеться про пам'ятки актової латини цього регіону, то донині збереглося, крім поодиноких документів, близько 7 тис. томів рукописних судово-адміністративних книг Львова, Галича, Жидачева, Белза, Перемишля, Холма та інших міст, що хронологічно охоплюють період від 20-х років XV до останньої третини XVIII століття. обігу, написаних латинською мовою, пов'язане з Києво-Могилянською академією. Так, до нашого часу дійшло близько 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики й риторики XVII — першої половини XVIII ст., складених чи законспектованих переважно у її стінах. Так склалося історично, що латинська мова довгий час була невід’ємною частиною наукового, духовного, адміністративного та культурного життя України, про що свідчить велика кількість латинізмів в сучасній українській мові. Не звертаючись до термінології, наведемо приклади таких слів, про латинське походження яких можна здогадатися тільки з допомогою спеціального етимологічного аналізу: барвінок, капуста, мур, палац, стеля, цибуля та ін. Як бачимо, без латинської мови неможливо навіть просто глибоко й ґрунтовно зрозуміти рідну нам українську мову. І сьогодні знання основ латинської граматики, спеціальної лексики й основного греко-латинського словотворчого фонду забезпечує професійну термінологічну грамотність спеціаліста, водночас значно підвищує його загальнокультурний рівень. Адже, як відомо, Nulla est doctrina sine lingua Latina - Нема науки без латини. В Європі ніколи не відмовлялись від латини як важливого провідника до скарбниці світової культури. В гімназіях Німеччини, Італії, Англії, Франції латина – обов’язковий предмет. В таких умовах вона дійсно стає практично міжнародною. Врахуємо також, що латинська мова впродовж багатьох століть була єдиною мовою науки в Європі, в тому числі, української. Латинські терміни є загальновживаними в усіх галузях науки практично всіх європейських мов. Порівняйте: університет, інститут, семестр, сесія, факультет, клас, студент, аспірант, лаборант, асистент, кандидат, доцент, доктор, професор, ректор, лабораторія, аудиторія, лекція, колоквіум, семінар, консультація, стипендія, дисципліна, атестат, дисертація та ін.; або суспільно-політичні терміни конституція, реформа, революція, декрет, федерація, нація, республіка, клас, партія, прогрес, конференція, президія, мораторій та багато інших; в юриспруденції адвокат, прокурор, юстиція, кодекс, процес, апеляція, петиція та інші; у філології: лінгвістика, білінгвізм, компаративістика, суб’єкт, об’єкт, інтонація, асиміляція, деривація, транскрипція, префіксація, абстрактний, кореляція, афіксація, активний, пасивний, термін… Наприклад, слово «Термін» (Terminus) латинського походження й спочатку позначало римського бога кордонів і прикордонних межових знаків, що вважалися священними; у його честь були встановлені святкування – терміналії. Таким чином, латинська мова, зігравши значну роль у формуванні граматичної та лексичної структури сучасних європейських мов, до сьогодні не втратила свого значення у формуванні наукової термінології, тому практично в усіх галузях сучасної науки неможливо обійтись без хоча б початкових знань з латинської мови. Відомо, що деякі класичні вузи Європи не приймають студентів без знання основ латинської мови, що, як бачимо, так необхідна будь-якому науковцю.

Вираження заперечення


Заперечення здійснюється за допомогою частки non, при цьому конструкція речення не змінюється: In Luna vita non est. — Ha місяці немає життя (досл.: «життя не є»). Це ж саме може виражатися і без частки non за допомогою заперечного слова: In Luna nulla vita est (досл.: «ніяке життя є»). Як бачимо, у латинському заперечному реченні, як і в аналогічних випадках у нових західноєвропейських мовах, може стояти лише одне заперечення, виражене або часткою non або заперечним словом. Якщо ж у реченні вжито два заперечення, то сказане набуває підкреслено ствердного змісту.

Заперечення у наказовому способі


Заперечення у наказовому способі виражається неозначеною формою конкретного дієслова у поєднанні з частками noli (в однині), пolitе (у множині):

noli narrare! не розповідай! - nolite narrare! не розповідайте!

noli audire! не слухай! - nоlite audire! не слухайте!


Прийменники


У латинській мові після будь-якого прийменника іменники стоять у одному з двох відмінків: або Accusatsvus, або Ablatsvus. Відповідно, в словниках при кожному прийменнику завжди зазначається відмінок, якого він після себе вимагає. Найуживаніші серед прийменників такі:



Прийменник Значення Приклади І. Прийменники, що вживаються з Accusatīvus ad до, при, для ad te ad exemplum до тебе для прикладу ante перед ante portas перед ворітьми apud біля, при apud me біля мене contra проти, навпроти, всупереч contra insŭlam contra facta навпроти острова всупереч фактам extra поза, за extra oppĭdum поза містом inter між серед inter nos inter amicos між нами серед друзів ob перед, через по причині ob ocŭlos ob discordiam перед очима через незгоди per через, протягом, шляхом per silvam per annum per violentiam через ліс протягом року шляхом насильства post позаду після post castra post consilium позаду табору після наради trans через, по той бік trans fluvium по той бік річки II. Прийменники, що вживаються з Ablatīvus a, ab, abs від, з боку когось ab incunabŭlis

a me	від колиски 

з мого боку cum з (кимсь, чимось) cum amĭco з товаришем de про, від (кого, чого) з (когось, чогось) de patria de facto de saxo про батьківщину від вчинку з каменю e, ех з (когось, чогось) внаслідок ex oppĭdo ex officio з міста з обов 'язку pro перед, замість для (за) pro castris pro libro pro patriā перед табором замість книги за батьківщину sine без sine amīcis без друзів

Nota bепе! 1. Прийменники in (в, на), sub (між), super (над) вживаються як з Accusatīvus, так і з Ablatīvus. При цьому вживання з Асc. вказує напрямок дії (куди?), вживання з Abl. — місце дії (де?): in aqua – у воді (де?) sub aqua – під водою (де?) super astris – понад зорями (де?) in aquam – у воду (куди?) sub aquam – під воду (куди?) super astra – понад зорі (куди?) 2. Прийменники causa (з причини) і gratia (заради), які походять з іменників causa (причина) та gratia (вдячність, милість) і є фактично їх орудним відмінком, вживаються з Genetīvus. При цьому ставляться вони не перед, а після слів, до яких належать: exempli gratia - для прикладу (заради прикладу), belli causa - з причини війни. 3. Односкладові прийменники у латинській мові часто ставляться між основним і означуваним словами, тобто між іменником і прикметником, що його пояснює. magna cum cura - з великим піклуванням iusta de causa - через поважну причину.

Займенникові прикметники

До першої-другої відміни прикметників належать дев'ять так званих займенникових прикметників, а саме:

unus, una, unum один, одна, одне solus, sola, solum єдиний, єдина, єдине totus, tota, totum весь, вся, все alter, altĕra, altĕrum другий, друга, друге (з двох) uter, utra, utrum будь-який, будь-яка, будь-яке (з двох) neuter, neutra, neutrum жоден, жодна, жодне (з двох) alius, alia, alium інший (другий), інша, інше ullus, ulla, ullum будь-який, будь-яка, будь-яке (з багатьох) nullus, nulla, nullum жодний (ніякий), жодна, жодне

При відмінюванні у Gen. і Dat. sing. ці прикметники мають займенникові закінчення -ius, -і, однакові для всіх родів. В інших відмінках вони відмінюються так само, як прикметники першої-другої відміни:

Відмінок Sing. Plur. Nom. nullus nulla nullum nulli nullae nulla Gen. null-ius nullorum nullarum nullorum Dat. null-i nullis Асc. nullum nullam nullum nullos nullas nulla Abl. nullo nulla nullo nullis

Синтаксис пасивної конструкції

На відміну від активного мовного звороту, в якому підмет виступає носієм дії (пор.: Discipŭlus librum legit. Учень читає книгу), такий зворот, у якому дія спрямована на підмет, називається пасивним (пор.: Liber a discipŭlo legĭtur. Книга читається учнем). Обидві форми, і активна, і пасивна, можливі лише тоді, коли присудок виражений перехідним дієсловом. При заміні активного звороту на пасивний прямий додаток стає підметом, тобто ставиться у називному відмінку, а дієслово-присудок набуває пасивної форми. Підмет активного звороту у пасивному звороті стає непрямим додатком в орудному відмінку. У випадку, коли непрямий додаток позначає неживий предмет або абстрактне поняття і відповідає на питання чим?, він вживається в аблативі без прийменника, а коли вказує на живу особу (ким?), то в аблативі ставиться прийменник a (ab): а – перед голосними та h. Такий аблатив називається аблативом автора – ablativus auctoris.

Наприклад: Stellae terram illustrant. Зорі освітлюють землю. Terra stellis illustrаtur. Земля освітлюється зорями (чим?). Romani oppĭdum capiunt. Римляни захоплюють місто. Oppĭdum a (!) Romаnis capĭtur. Місто захоплюється римлянами (ким?) Особливості відмінювання неправильних іменників третьої відміни.

Деякі іменники III відміни, які не вкладаються у систему відмінювання трьох вищевказаних типів, треба запам'ятовувати окремо. 1. Декілька рівноскладових іменників жіночого роду на -is, які в Асc. sing. мають закінчення -іт, а в Abl. sing. -і: sitis, is f спрага turris, is f вежа, башта puppis, is f корма febris, is f лихоманка secūris, is f сокира 2. Іменник vis (сила), що має такі відмінкові форми: Відмінок Sing. Plur. Nom. vis vires Gen. — virium Dat. — virĭbus Асc. vim vires Abl. vi virĭbus 3. Іменники Juppĭter (Iuppĭter) - Юпітер та bos - бик, корова): Відмінок Sing. Plur. Nom. Juppĭter bos boves Gen. Jovis bovis boum Dat. Jovi bovi bobus (bubus) Асc. Jovem bovem boves Abl. Jove bove bobus (bubus)


ДІЄПРИКМЕТНИК ТЕПЕРІШНЬОГО ЧАСУ АКТИВНОГО СТАНУ (PARTICIPIUM PRAESENTIS ACTIVI)

Дієприкметник теперішнього часу активного стану утворюється додаванням до презентної основи форманта -ns для дієслів І—II дієвідміни, -ens для дієслів III— IV дієвідміни. Перекладається на українську мову дієприкметником теперішнього часу активного стану або дієприслівником: ornare — ornans, ntis прикрашаючий, а, е; прикрашаючи docere — docens, ntis навчаючий, а, е; навчаючи legĕre — legens, ntis читаючий, а, е; читаючи facĕre — faciens, ntis роблячий, а, е; роблячи audire — audiens, ntis слухаючий, а, е; слухаючи

Дієприкметник теперішнього часу активного стану, подібно до прикметників III відміни з одним закінченням, має єдину спільну форму для всіх родів і відмінюється за голосною групою III відміни іменників, тобто в Abl. sing. приймає закінчення -і (у незалежному звороті Ablativus absolutus, про який мова йтиме далі, в Abl. sing. закінчення -e), у Gen. plur. — закінчення -іит, а в Nom. і Асc. plur. для середнього роду—закінчення -іа. Практична основа при відмінюванні дієприкметників закінчується на -пt. Відмінок Sing. Plur. m, f n m, f n Nom. regnans regnant-es regnant-ia Gen. regnant-is regnant-ium Dat. regnant-i regnant-ĭbus Асc. regnant-em regnans regnant-es regnant-ia Abl. regnant-i (-e) regnant-ĭbus

Вживання відмінків при ступеня порівняння

Прикметники вищого ступеня порівняння вживаються у реченні в двох граматичних конструкціях: а) при іменнику, що позначає предмет, з яким порівнюють, причому обидва порівнювані предмети стоять у називному відмінку, з'єднуючись сполучником quam (ніж;, як). (Пор., укр.: Брат кращий, ніж сестра). Наприклад: Amicus vetus amabilior est quam amicus novus. - Старий друг миліший, ніж новий. Aqua gravior est quam aёr. - Вода важча, ніж повітря. б) при іменнику, що позначає предмет, з яким порівнюють, причому останній стоїть в аблативі. Такий аблатив відповідника в українській мові не має; його називають аблативом порівняння (Ablativus comparationis): Amīcus vetus amabilior est amico novo. - Старий друг миліший за нового. Aqua gravior est аёrе. - Вода важча за повітря. У найвищому ступені порівняння для виділення іменника, що позначає предмет, наділений особливою мірою якості на тлі інших, вживається: а) аблатив з прийменником ех (із, з-поміж): fortissĭmus ex omnĭbus (найхоробріший з-поміж усіх); б) родовий відмінок множини без прийменника (так званий родовий частковий — Genetivus partitivus), який слід перекладати, користуючись властивою українській мові прийменниковою конструкцією з прийменниками з-поміж, із, серед: fortissĭmus omnium (найхоробріший з-поміж усіх).

Особливості перекладу перфектних форм

Перекладаючи дієслово, що стоїть у перфекті, необхідно пам'ятати про такі особливості: 1) у 3-й особі множини замість закінчення -ērunt можливе скорочення закінчення -ēre: demonstravēre (вони показали) замість: demonstravērunt; 2) у дієсловах із перфектом на -vi склад -vi- може інколи випадати: demonstrasti (ти показав) замість demonstravisti; 3) у дієсловах із перфектом на -vi інколи випадає склад -vē-,що утворюється на стику основи і закінчення: demonstrarunt (вони показали) замість demonstravērunt. 4) латинський перфект має два основні значення: 1) минулого часу доконаного виду: legi (я прочитав), scripsi (я написав); 2) теперішнього стану як результату дії, виконаної у минулому: consuevi (я маю звичку; досл.: я звик і зберігаю звичку), novi (я знаю; досл.: я пізнав колись і тепер знаю). Дієприкметник минулого часу пасивного стану

Дієприкметник минулого часу пасивного стану (Participium perfecti passivi) утворюється від основи супіна за допомогою родових закінчень -us, -а, -ит за значенням аналогічного дієприкметникові, відмінюється як прикметник першої-другої відміни, узгоджуючись з іменником, до якого відноситься, у роді числі та відмінку: vinco, vici, vict-um, vincĕre перемагати vict-us, vict-a, vict-um переможений, переможена,переможене Відмі-нок Sing.

m f Nom. hostis victus terra victa Gen. hostis victi terrae victae Dat. hosti victo terrae victae Асc. hostem victum terram victam Abl. hoste victo terrā victā Plur. m f Nom. hostes victi terrae victae Gen. hostium victōrum terrārum victārum Dat. hostĭbus victis terris victis Acc. hostes victos terras victas Abl. hostĭbus victis terris victis


Супін Віддієслівний іменник середнього роду утворюється від основи супіа i має дві відмінкові форми IV відміни — Асc.— -um, Abl.— -u. Наприклад: Асc. sing,— auditum — щоб слухати; Abi. sing.— auditu — до слухання, слухати. Supinum на -um вживається з дієсловами руху і виражає мету дії: Veni te rogatum — я прийшов тебе попросити. Supinum на -u вживається з прикметниками, що мають значення легкий, приємний, важкий та ін.: horrible dictu — страшно сказати. Від основи супіна безпосередньо утворюються іменники IV відміни. auditus, us (m) — слух <; audio, audivi, auditum, audire visus, us (m) — зір < video, vidi, visum, videre motus, us (m) — рух < moveo, movi, motum, movere Римський календар Первісно календар у римлян був місячним. Він складався з 10 місяців і починався у березні. Назви місяців були такими: Martius, Aprilis, Majus, Junius, Quintilis, Sextilis, September, Octōber, November, December. Серед цих назв п'ять останніх мали числовий характер, позначаючи порядковий номер місяця: п'ятий, шостий, сьомий тощо. Згодом було запроваджено сонячний 12-місячний календар з двома новими (останніми у році) місяцями: Januarius, Februarius. Ще пізніше місяць Quintilis був перейменований на честь імператора Гая Юлія Цезаря на Julius, а місяць Sextīlis — на честь імператора Августа — на Augustus. З середини І ст. до н. є. початком року стали вважати 1 січня, оскільки саме у цей день приступали до виконання своїх обов'язків консули та інші римські магістрати. У зв'язку зі зміною початку року втратили логічний сенс числові назви місяців September (сьомий), October (восьмий), November (дев'ятий) і December (десятий), проте вони традиційно збереглися у календарі, не зазнавши змін. Цю особливість слід мати на увазі, розкриваючи скорочені написання дат, характерні для середньовічної європейської традиції. Наприклад, запис VII-bris слід читати не як 7-й місяць (тобто липень), а як Septembris (тобто вересень). У кожному місяці римляни виділяли три головні дні, відносно яких визначалися усі інші дні місяця. Ці дні, пов'язані з місячними фазами, були такими: Kalendae (Календи) — день нового місяця (1-й день місяця); Nonae (Нони) — день першої чверті місяця (5-й або 7-й день місяця); Idus (Іди) — день повного місяця (13-й або 15-й день місяця). У березні, травні, липні і жовтні Нони випадали на 7-ме число місяця, а Іди — на 15-те (для зручності запам'ятовування — Mar-Ma-Jul-O); в інші місяці Нони були на 5-й, а Іди — на 13-й день. Якщо дата події випадала на один із головних днів, її позначали за допомогою аблатива без прийменника (Ablativus tempŏris): Kalendis Januariis на січневі Календи, тобто 1 січня Idĭbus Februariis на лютневі Іди, тобто 13 лютого Idĭbus Martiis на березневі Іди, тобто 15 березня Nonis Juniis на червневі Нони, тобто 5 червня Якщо дата події випадала на день, що передував одному з головних днів, її позначали за допомогою слова pridie (напередодні), після якого ставилася назва відповідного головного дня у знахідному відмінку. Наприклад: pridie Nonas Aprĭles напередодні квітневих Нон, тобто 4 квітня pridie Kalendas Januarias напередодні січневих Календ, тобто 31 грудня Якщо дата події випадала на будь-який інший день, її позначали за допомогою цифри, яка вказувала, скільки днів лишалося до найближчого головного дня. При цьому у підрахунок днів входив і той день, котрий датувався, і той головний день, відносно якого вівся відлік. Наприклад, 13-й день перед листопадовими Календами — це 20 жовтня, рахуючи 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31 жовтня і 1 листопада (тобто 13 днів). Перед цифрою ставилися слова ante diem (скорочено: a. d., тобто перед днем), а після неї вказувався головний день. Римляни поділяли добу на дві частини: від сходу до заходу сонця — день, від заходу до сходу — ніч. День у свою чергу підрозділявся на такі відрізки: mane ранок; вранці ad meridiem до полудня post meridiem після полудня vesper або supremo die увечері Ніч поділялася на чотири варти (вігілії) з порядковими назвами: vigilia prima, secunda, tertia, quarta.