Порядок укладення міжародних договорів

Вступ до курсу

У сучасних умовах, коли міжнародне спілкування досягає небаченого розмаху, в часи глобалізації та уніфікації, коли життя окремого індивіда , навіть відсталих країн Африки, в тій чи іншій мірі залежить від стабільності та розвитку міжнародного правопорядку, сьогодні, коли вже досягнуто одностайності в тому, що тільки спільними діями людства, ми можемо побороти ті проблеми які перед нами ставить XXI ст., міжнародне право набирає надзвичайної ваги. Держави та міжнародні організації в рамках двосторонньої та багатосторонньої дипломатії постійно проводять перемовини, консультації, укладають міжнародні договори. Тому ми не будемо зупинятись детально на значенні міжнародних договорів, оскільки нам здається воно зрозуміле кожному, хто хоч трохи орієнтується в міжнародних відносинах.
Одним з ключових розділів права міжнародних договорів є розділ присвячений укладенню міжнародних договорів. Його особлива вага і значення лежить в площині самого існування будь-якого міжнародного договору, який відомий історії. По-перше, міжнародний договір— це консенсус між учасниками міжнародного права, що de jure мають рівну правосуб’єктність, але de facto їх статус в світі є різним. Тому консенсусу, який би хоча б не викликав «демаршів» досягти важко й це досягається через процедуру укладення договорів. По-друге, правове визначення процедури укладення договору і дотримання встановленої процедури є загально правовою умовою його дійсності та виконання. Визначеність процедури зменшує можливість учасників міжнародного права не виконувати договори, посилаючись на процесуальні колізії як міжнародного звичаєвого права так і національних правових систем. По-третє, міжнародний договір є ключовим джерелом міжнародного права, а його укладення стосується будь-якої іншої галузі міжнародного права. Тому дослідження процедури укладення договору має не тільки практичне, а й теоретичне, в деякій мірі навіть методологічне, значення. Актуальність курсу лежить в площині не наукового вирішення актуальних питань сьогодення, а в площині визначення питань укладення міжнародних договорів, стосовно яких міжнародне право дійшло узгодженості і однозначності, та питань — з приводу яких дискусії продовжується. Завдання які ставляться в рамках даного курсу: • визначити та охарактеризувати поняття міжнародного договору, визначити місце сукупності норм, що регулюють укладення міжнародного договору; • визначити та виявити основні риси процедури укладення міжнародних договорів, дати визначення поняття «стадії укладення міжнародного договору»; • означити та охарактеризувати основні стадії укладення міжнародних договорів; • окреслити коло питань, що є найбільш дискусійними щодо процедури укладення міжнародних договорів.

Тема 1. Теоретичні основи для процедури укладення міжнародних договорів

Теоретичний матеріал до теми

Укладення міжнародних договорів є інститутом права міжнародних договорів, що є однією з галузей міжнародного права. Як вказує І. І. Лукашук, право міжнародних договорів є основою міжнародного процесуального права [11 ; 5]. Без права зовнішніх договорів не обходиться жодна інша галузь міжнародного права. З цієї підстави деякі вчені міжнародники відносять право міжнародних договорів навіть до загальної частини, що є однією з причин дискусії яка триває навколо визначення системи міжнародного права. Однак не потрібно перебільшувати значення договорів, договори не завжди мають ті якості, які іноді їм приписують: будучи результатом переговорів, вони виражають компроміси, це відбивається на ясності та точності їх формулювання; процедура їх укладення часто дуже довга. Не всі договори публікуються.
З другої половини XX ст. інтенсивно розпочався процес кодифікації міжнародного права який триває і донині, що викликало пряму необхідність у створенні загальноприйнятої процедури міжнародного нормотворення. Договори укладаються з метою конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин є однією з форм творення міжнародних норм права. Саме завдяки міжнародним договорам сьогодні ми можемо розглядати міжнародне право в сучасному його вигляді. Значення договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами — договір основна форма в якій існують всі норми міжнародного права. Саме в його процесуальному змісті виражається призначення (основна функція) галузі права міжнародних договорів. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права являє собою сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що визначають порядок укладення, умови дійсності, дії та припинення міжнародних договорів. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права є відносно автономною системою норм, в основі яких лежить єдність предмету, яким в даному випадку виступають правовідносини з приводу укладення, виконання, дії та припинення міжнародних договорів.
Генеральний принцип права міжнародних договорів— pacta sunt servanda (з лат. — договори повинні виконуватися). Виходячи з даного принципу, процедура вироблення і заключення договорів повинна бути загальноприйнятою і виписаною настільки, щоби якомога менше виникало протиріч при їх укладенні та виконанні. Це є запорукою міжнародної безпеки і стабільності.
Відповідні норми права в значній своїй частині кодифіковані нині в двох універсальних міжнародних конвенціях - Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. і Віденської конвенції про договори між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р.. Друга Конвенція чинності так і не набрала. Ці конвенції є спробою кодифікувати звичаєве право щодо міжнародних договорів з положеннями, що відображають поступовий розвиток. Однак як зазначається в преамбулах конвенцій, норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, які не врегульовані конвенціями. Деякі вчені наполягають на переважаючому значенні звичаєвих норм права міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів є галуззю, що включає свої специфічні інститути, такі як поняття міжнародного договору, суб’єкти права міжнародних договорів, тлумачення міжнародних договорів тощо. Одним з інститутів даної галузі є інститут укладення міжнародних договорів. Інститутом укладення міжнародних договорів є сукупність відносно однорідних міжнародних норм, що регулюють правідносини укладання і ухвалення тексту міжнародного договору, встановлення автентичності його тексту та вираз згоди на обов'язковість договору. Держави укладають між собою договори про що завгодно.

• 

  Класифікація міжнародних договорів

Предмет договору не має значення для застосування норм права міжнародних договорів. Норми даного інституту є уніфікованими і загальнообов’язковими в їх міжнародному сенсі. Взагалі усі міжна¬родні договори, яким не був би їхній предмет, регулюються тими самими пра¬вилами, і тому право міжнародних договорів зазвичай має абстрагований і формальний характер. Це лише засіб досягнення мети, не сама мета. Інтереси держав не є юридичною підставою появи різних процедур укладення договорів, появи колізій в цій сфері. Кожна держава є стороною багатьох договорів і зацікавлена у тому, щоб вони виконувались всіма учасниками, зацікавлена забезпечити їхню ефективну дію, наприклад, усі зацікавленні у збереженні норм дипломатичного імунітету, одна з основ дипломатичних відносин.
Проте договір в сучасному міжнародному правопорядку не являється єдиною юридичною підставою виникнення у держави юридичного обов’язку. Якщо держава має намір про те, щоб її обіцянка була юридичне обов'язковою, то згідно з міжнародним правом обов'язковою для держави, є і одностороння обіцянка. Ана-логічно до цього, за умови, що намір держави про відмову від зобов'язання висловлено достатньо виразно, вона може одностороннє і відмовитись від зобов'я-зання. Однак, як вже було сказано договір залишається основним джерелом виникнення прав і обов’язків у суб’єктів міжнародного права.
Міжнародний договір є явно вираженою угодою суб'єктів міжнародного права, призначеною для регулювання їх взаємин шляхом створення міжнародно-правових зобов'язань. Аналізуючи дане визначення міжнародного договору логічно дійти висновку, що договір це видове поняття угод, що є, відповідно родовим поняттям. Тому виникає необхідність відмежування від угод, що не є міжнародними договорами. Згідно Віденських конвенцій про право міжнародних договорів 1969 і 1986, договір означає міжнародну угоду, укладену в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, між державами, між однією або декількома державами і однією або декількома міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Виділення ознаки «регульоване міжнародним правом» до певної міри пояснюється прагненням відокремити міжнародно-правові договори від міжнародних угод, що не володіють юридичною силою. Міжнародна угода є поняттям вищого рівня, міжнародний договір є його родовим поняттям. Міжнародними угодами є всі міжнародні домовленості виражені в будь-якій формі: усній (спільне ком`юніке, заява на конференції тощо), письмовій (договір, декларація, ), конклюдентній.
Ми також погоджуємось з даним твердженням, оскільки як було вище сказано предмет міжнародного договору з приводу якого він укладений не має значення, тому під «регульований міжнародним правом» слід розуміти, договір укладений в порядку визначеному міжнародним правом, а саме правом міжнародних договорів.
Таке визначення (визначення між. дог. в конвенції 1969— моє уточнення) виключає угоди між державами, що регулюються внутрішньодержавним правом, і угоди між державами, які вза¬галі не мають на меті утворення правових відносин. Виключення із визначен¬ня договорів цих двох видів угоди є доволі узвичаєним. Що ж стосується вик¬лючення усних договорів між державами та будь-яких угод між міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями і державами, то тут наве¬дене у Віденській конвенції визначення є суперечливим. Такі угоди зазвичай ма¬ють назву договорів, і єдиною підставою, з якої вони не вважаються догово¬рами, є те що норми міжнародного права, які регулю¬ють їх, з деякого погляду відрізняються від норм, то регулюють письмові договори між державами. Тому, щоб запобігти ускладненню конвенції, вона на них не поширювалася. Щоб врегулювати правовідносини між державами і між міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями в 1986 р. була підписана спеціальна конвенція, а саме: Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями. Однак вона так і не набула чинності. У будь-яко¬му разі договори, укладені міжнародними організаціями, слід розглядати як ча¬стину права міжнародних організацій, а усні договори є нині вкрай рідкісними.
Сторонами або суб'єктами міжнародних договорів виступають тільки такі суб'єкти міжнародного права як держави, державоподібні утворення і міжнародні організації. Як випливає із ст. 6 Віденській конвенції 1969 року, "кожна держава володіє правоздатністю укладати договори". У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори "регулюється правилами цієї організації" (ст. 6 Віденській конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, "засновницькі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також стала практика цієї організації" (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх засновницькими актами. Тобто виражаючись правовими теоретичними моделями, держави мають загальну правосуб’єктність, а міжнародні організації— спеціальну. Цей аспект виявляє правову природу держави і міжнародної організації, полягає в тому, що в основі міжнародної правосуб’єктності держави лежить її суверенітет, який і визначається самою ж державою, а в основі міжнародної організації лежить договір про їх спільну діяльність в рамках утвореної міжнародної організації в межах обумовлених договором та її власну діяльність в межах визначених засновницькими документами. Тобто міжнародна правосуб’єктність держави є первинною, а міжнародної організації — похідною.
Специфіка створення норм міжнародного права як правотворчого процесу полягає в тому, що вони завжди є плодом угоди, виразом консенсусу. Вони створюються як мінімум двома сторонами, юридично не підлеглими одна одній, рівноправними. Рівноправність і незалежність держав випливає з їх суверенітету а міжнародних організацій з їх засновницьких документів. Норми міжнародного права виникають двома шляхами, їх цілеспрямованим виробленням через форми міжнародного співробітництва або як сомоорганізовуючий процес. У одних випадках вони є результатом цілеспрямованої діяльності їх творців, прагнучих до вироблення відповідних норм; у інших - виникають стихійно. Останній випадок - шлях створення міжнародно-правових звичаєвих норм. Він цікавий тим, що заснований на визнанні як правило фактично виникаючих «індивідуальних» суспільних відносин. Договірне права є цілеспрямованим керованим процесом нормотворення. Звичаєві ж норми формуються стихійно, саме життя їх формує. Не слідує, проте, змішувати стихійність і несвідомість процесу формування міжнародного звичаю. Норми завжди створюються як усвідомлена необхідність врегулювання суспільних відносин, в даному випадку міжнародних.
Виходячи з практики, в ст. 1 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років були використані такі поняття, як „держава, що бере участь в переговорах”, „організація, що бере участь в переговорах, „договірна держава”, „договірна організація”, „учасник”, „третя держава” і „третя організація”.
Держава, що бере участь в переговорах, - це держава, яка брала участь в складанні і ухваленні тексту договору; договірна— держава, яка погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір в силу. До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для яких договір знаходиться в силі. Держави, які не є учасниками договору, називаються третіми державами. Все сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.
З вище вказаного можна визначити наступні ознаки міжнародного договору: 1. Право укладати міжнародні договори належить виключно державам та міжнародним організаціям. Такий суб’єкт міжнародного права як нація, що бореться за своє самовизначення не має права укладати міжнародні договори. 2. Міжнародні договори укладаються виключно у письмовій формі. Угоди в усній та конклюдентній формах хоч і визнаються міжнародним зобов’язанням, однак вони не є договорами. 3. Міжнародними договорами є угоди які регульовані міжнародним правом. Міжнародний договір укладається за процедурою визначеною міжнародним правом, зокрема правом міжнародних договорів. Угоди укладенні в іншому порядку не є договорами, хоча це не обов’язково позбавляє їх зобов’язального характеру. Проте обов’язковість такої угоди має іншу міжнародно-правову природу.
Таким чином, міжнародний договір — це письмова угода між державами, між міжнародними організаціями або між державами і міжнародними організаціями укладена в порядку визначеному міжнародним правом.

Практичні завдання

Тема 2 Стадії укладення міжнародних договорів

Теоретичний матеріал

Загальна характеристика Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під поняттям "укладенням договору". Виходячи логіки Конвенцій, можна зробити висновок, що укладення договору означає всі дії сторін , починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договорів в силу та їх реєстрацією. Віденські конвенції 1969 і 1986 рр. визначили такі основні стадії укладення міжнародних договорів , укладення і вступ договорів в силу. Деякі вчені розрізняють від трьох до 16 стадій укладення міжнародних договорів.

Процес укладення міжнародних договорів може бути розділений на чотири основні стадії: • ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору; • прийняття тексту або встановлення його автентичності; • вираження згоди на обов'язковість договору; • реєстрація договору. Зазначені стадії в свою чергу поділяються на окремі етапи. Весь ланцюг укладення міжнародних договорів ми можемо прослідкувати в запропонованій схемі.

• 

  Етапи укладення міжнародних договорів

Практика показує, що процес укладення кожного договору не обов’язково має охоплювати всі названі стадії. Але будь-який міжнародний договір проходить стадії складання тексту і його прийняття, а також стадію, у якій у тій чи іншій формі виражається згода держави на обов’язковість для неї договору. Процедура укладення міжнародних договорів являючись сферою міжнародного права одночасно є в правовому полі національних правових систем. В Україні основними законодавчими актами, що регулюють укладення Україною міжнародних договорів є Конституція України, Закон України «Про міжнародні договори» від 22.12.1993 р., Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р. та інші закони та підзаконні акти. Згідно п. 2 ст.1 «Про міжнародні договори» визначаються три стадії укладення міжнародних договорів: 1. ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору; 2. прийняття тексту або встановлення його автентичності; 3. вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору для України.

Підготовка тексту договору. Підготовка тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали, на міжнародних конференціях і в рамках міжнародних організаціях. Шляхом дипломатичних переговорів готуються, як правило, тексти двосторонніх договорів. У міжнародних організаціях проекти текстів договорів розробляються їх головними органами або спеціально створеними для цих цілей допоміжними органами. У практиці є приклади, коли міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору. Так це було з Конвенцією ООН по морському праву 1982 року, текст якої Конференція ООН з морського права готувала з 1974 по 1982 рік. Як правило, укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору. Такі дії полегшують процес укладення договору, перш за все роботу над самим текстом. При веденні переговорів сторони повинні додержуватись загальних принципів міжнародного права, зокрема центральним є принцип добросовісності. Однак як свідчить практика зараз відбувається формування спеціальних принципів ведення переговорів, як наприклад, утримання від погрози силою або застосування сили. Договори укладають, як правило, спеціально уповноважені на те особи, яким видається спеціальний документ, так званні повноваження. При цьому повноваження можуть видаватися на всі стадії укладення договору або тільки на якусь певну стадію. Відповідно до ст. 7 Віденській конвенції 1969 року глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ не потребують повноважень і можуть здійснювати всі дії, що відносяться до укладення договору. Глави дипломатичних представництв і представництв держав в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише в цілях ухвалення тексту договору. Повноваження повинні бути пред’явлені на початку перемовин. Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Проте загальноприйнятим сьогодні є діяльність держави на основі принципів правової держави. Правова держава— умова ефективності міжнародного права, цивілізованого існування різних правових систем. Міжнародне право, як і конституційне, виходить з того, що лише воля, сформована і виражена в законному порядку, зобов'язує державу. Це принципове положення закріплене в праві договорів, яке передбачає право держави посилатися на порушення його внутрішнього права, що стосується компетенції укладення договору, як на підставу недійсності його згоди за умови, що порушення було явним і стосувалося норми його внутрішнього права особливо важливого значення (ст. 46 Віденських конвенцій). Питання про вихід органу за межі своєї компетенції вирішується державою, яку він представляє при укладенні договору. Інша сторона не має права ставити під сумнів компетенцію цього органу, але може зробити роз'яснювальний запит. Право на участь існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виключення складає випадок, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений в країні, який порушує право народів і націй на самовизначення і являє собою режим колоніального пригноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих в період 1965-1979 рр. Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії. Участь в багатосторонніх договорах взаємно не визнаючих одна одну держав і урядів - повсякденне явище. Але для того, щоб договори могли проводитися в життя, сторони повинні визнавати одна одну принаймні в тому об'ємі, який необхідний для здійснення договірних ухвал. З припиненням договору таке визнання анулюється. Сумісна участь в багатосторонніх договорах не означає офіційного взаємного визнання. Міжнародна організація представляється особою, що має спеціальні повноваження, або особою, яка на підставі правил міжнародної організації представляє її без пред'явлення повноважень (ст. 7 Віденській конвенції 1986 р.). Після вироблення тексту наступає інша стадія, а саме прийняття тексту.

Прийняття тексту та встановлення його автентичності

Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування за свою згоду з формулюваннями тексту договору. Процедура голосування залежить від регламенту переговорів та кількості їх учасників.

Міжнародна практика свідчить, що двосторонні договори з невеликою кількістю учасників, приймаються одностайно. Таке правило було загальним до прийняття Віденської конвенції 1969 р. Конвенція 1969 р. внесла елемент «поступового розвитку», встановши норму, яка зобов’язує приймати текст договору на міжнародній конференції шляхом голосування за нього двох третин держав, що присутні і беруть участь у голосуванні, якщо тією ж більшістю голосів вони не вирішили застосувати інше правило. Таким чином, Конвенція запровадила нову норму, залишивши можливість державам застосувати звичаєву норму.

У міжнародних організаціях, наприклад в ООН, тексти договорів приймаються згідно правил, що існують в цих організаціях. Як правило, текст договору приймається шляхом ухвалення відповідної резолюції.

Міжнародна практика виробила нову форму ухвалення тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях - ухвалення тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і за відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма ухвалення тексту договору одержала назву консенсусу.

Прийняття договору відбувається в два етапи попереднє і повне (остаточне). Попереднє в свою чергу може проходити у формі парафування або підписання „ad referendum”. Парафованими можуть бути як договори в цілому, так і узгоджені в ході переговорів частини. Часткове парафування означає, що представники остаточно погодили відповідні норми-домовленості і не збираються до них повертатися. Парафування всього тексту означає встановлення його автентичності (ст. 10 Віденських конвенцій). Прийняття договору шляхом його підписання можливе лише щодо договору в цілому. Встановлення автентичностісті тексту є процедурою, за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним. Як указується в ст. 10 Віденській конвенції 1969 року, автентичність може встановлюватися шляхом узгодженим сторонами, або підписанням, підписання ad referendum або парафування самого тексту договору, або завершального акту конференції, що містить цей текст. При цьому необхідно мати на увазі, що самі договірні держави встановлюють, яким чином вони визначатимуть автентичність тексту.

Підписання

Підписання ad referendum (умовне підписання) означає, що таке підписання потребує подальшого підтвердження відповідною державою або відповідною міжнародною організацією. Під парафуванням розуміється, як правило, посторінкове підписання тексту договору ініціалами представників держав або міжнародних організацій. Ніяких зобов’язань ухвалення тексту саме по собі не утворює. Для того щоб будь-який договір набув чинності, потрібна згода двох або більше держав на його обов’язковість для них. Вираз така згода зазвичай находить після ухвалення тексту, і він є цілковито окремим процесом.

Підписання „ad referendum ” відрізняється від парафування тим, що після схвалення договору сторонами у такій формі, він набирає статус повного підписання. Для того, щоб парафування закріпило такий статус договору, необхідна домовленість учасників з цього питання. Повне підписання означає або встановлення автентичності тексту, або вираз згоди на обов'язковість договору залежно від намірів сторін. Відсутність наміру сторін представити договір на ратифікацію або затвердження говорить на користь того, що він вступає в силу з моменту підписання. Така практика випливає з принципу добросовісності, що є фундаментальною нормою міжнародного права. Важливе практичне значення має питання про правовий статус прийнятого договору до його ратифікації і вступу в силу. Багато представників доктрини доводили, що принцип сумлінності зобов'язує учасників утримуватися від всіх дій, які зробили б важчим або неможливим виконання договору після його ратифікації. Така ж думка висловлювалася і державами. У практиці держав зустрічається і ширше розуміння даного положення: вважаються неприпустимими будь-які дії, що суперечать підписаному договору. У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще про одне значення підписання. Відповідно цих конвенцій держави або міжнародні організації, що підписали договір під умовою ратифікації, ухвалення або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, які позбавили б договір об'єкту і мети. Від вказаних дій держави або міжнародні організації зобов'язані стримуватися у відношенні як до договору, що не вступив в силу, так і до того, що діє до того часу, поки вони ясно не виразять свого наміру не ставати учасниками такого договору. При обговоренні цього питання в Комісії міжнародного права було висловлено думку, що принцип сумлінності, який є фундаментальною нормою всього міжнародного життя, зобов'язує державу, що підписала, принаймні до того, щоб прикласти всі зусилля до його ратифікації і не робити нічого такого, що перешкодило б досягненню цієї мети. Підписання породжує зобов'язання. Воно звернене до сумлінності держав. Таким чином, ключовою є теза про обов'язок держави не здійснювати дій, які б утруднили або зробили неможливим досягнення мети закладеної в договорі.
В часовому проміжку дія даного обов’язку виражається: по-перше, проміжок часу від виявлення державою згоди на вступ у переговори по укладенню та прийняттю договору до часу завершення перемовин; по-друге, період часу від виявлення державою згоди на обов’язковість для неї договору і до моменту вступу останнього в силу.

Остаточним прийняттям тексту договору закінчуються, по суті, переговори між державами щодо підготовки цього тексту.

  Способи виразу згоди на обов'язковість договору.

  Прийняття чи встановлення автентичності міжнародного договору не встановлює прав та обов’язків сторін. Чинність договору наступає лише виключно після вираження згоди сторін на обов’язковість договору для них. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановили наступні способи виразу згоди на обов'язковість договору:
•	підписання договору, 

• обмін документами, що утворюють договір, • ратифікація договору, • прийняття договору, • його затвердження, • приєднання до нього • будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.

  Віденські конвенції визначили  загальноприйняті способи дачі згоди на обов’язковість стосовно себе договору, одночасно дозволяючи сторонам самостійно домовитись про інший спосіб. Таким чином конвенції дозволяють державам і міжнародним організаціям діяти в даному питанні на свій розсуд, чи то виходячи з власного інтересу чи  вимог внутрішнього законодавства. Про те, на думку деяких авторів різноманіття засобів вираження згоди спричиняє у праві міжнародних договорів багато плутанини.

  Найбільш поширеними способами виразу згоди на обов'язковість договору є його підписання та ратифікація.

Згідно ст. 12 (1) Конвенції 1969 р. у деяких випадках дипломати, що ведуть, переговори щодо умов договору, мають повноваження зобов'язати свої держави через підпис цього договору. Згідно ст..12 (1) Згода Держави на обов’язковість для неї договору може виявлятись шляхом підписання договору представником Держави за однієї з умов:

• договір передбачає, що підписання має таку силу; • іншим чином встановлена домовленість Держав, що беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинно мати таку силу; • намір Держави надати підписанню таку силу випливає із повноважень її представника або було висловлено під час переговорів.

  Підписання, як вище вже вказувалось, розглядаються в двох формах як спосіб прийняття тексту і як вираження  учасником переговорів обов’язковості договору для нього.

  Згідно переважаючій як в теорії, так і в практиці думці, підписання договору має політичне і юридичне значення. Підписання двостороннього договору означає взаємне визнання. Після підписання, втім як і після парафування, знаходять юридичну силу ухвали договору про порядок його ратифікації, ухвалення, приєднання.

 Міжнародна практика виробила певні правила підписання договорів. Так, підписи представників держав під двостороннім договором розташовуються один проти одного або одна під інший. У текстах на обох мовах перше місце (ліве або верхнє) займає підпис представника тієї держави, у якої зберігатиметься даний екземпляр договору. У назві договору на першому місці також ставиться найменування держави, у якої зберігатиметься даний екземпляр оригіналу договору. У текстах договору на мовах, текст яких пишеться справа наліво, першим місцем вважається підпис на правій стороні. Таке чергування іменується альтернатом.

  Під багатостороннім договором підписи представників держав розташовуються один під інший в алфавітному порядку назв держав на тій мові, про яку домовилися учасники. При цьому черговість підписання представниками держав може починатися не з першого місця, а з будь-якого іншого, визначеного жеребом.

  Наступним способом виразу згоди на обов'язковість договору є його ратифікація. 

  Поняття ратифікації має внутрідержавний і міжнародний аспекти. У внутрідержавному аспекті ратифікація є регульованою національним правом процес затвердження міжнародних договорів найвищими органами держави . Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміється акт найвищих органів держави, що виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме у такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом». У такому ж плані розглядаємо її і ми. 
  Ратифікація не є обов’язковою стадією укладення міжнародних договорів. Відповідно до ст. 14 (1) Віденської конвенцій 1969 р. згода Держави на обов'язковість договору може виражатись ратифікацією, якщо:

договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією;

іншим чином встановлено, що Держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; представник Держави підписав договір за умови ратифікації;

намір Держави підписати договір за умови ратифікації випливає із повноважень її представника або висловлене підчас переговорів.

  Предмет договору не мас майже ніякого відношення до питання, слід його ратифікувати чи ні. Дехто уявляє собі, що політично важливі договори завжди потребують ратифікації. Проте практика свідчить про інше. При¬міром, у разі терміновості іноді обходяться без ратифікації, оскільки на неї немає часу. У договорах зазвичай виразно висловлено, потребують вони ратифікації чи ні.  І тому, якщо договір з цього приводу мовчить, визначитися, щодо цього питання важко. Деякі автори дотримуються думки, що загальним повин¬но бути правило про обов'язковість ратифікації. Інші доводять цілком протилежне—  загальним мусить бути правило про необов'язковість ратифікації. Однак усі вони визнають, щодо загального правила є багато винятків. І тому у дійсності відповідних правових наслідків при застосуванні того чи іншого правила є відносно небагато. Віденська конвенція зайняла «нейтральну» позицію. Все залежить від намірів сторін,  у статтях 12(1) та 14(1) викладено основоположні принципи визначення намірів сторін. Так, згідно зі статтею 12(1) до ратифікації прирівнюється акт офіційного підтвердження, який здійснюється міжнародною організацією в цілях виразу згоди на обов'язковість договору.

  Акт офіційного підтвердження - це акт міжнародної організації, який відповідає акту ратифікації державою і за допомогою якого вона виражає свою згоду на обов'язковість для неї договори (ст. 2 Віденських конвенції 1986 р.).
Ратифікація припускає обмін ратифікаційними грамотами у разі двосторонніх договорів і їх здачу на зберігання депозитарію у разі багатосторонніх договорів.

</nowiki>

  Суворо кажучи, ратифікація договору відбувається лише після того, як дер-жави, що його укладають, обмінялися ратифікаційними грамотами і докумен¬тами або депонували їх у депозитарія. У випадку багатостороннього договору здійснювати обмін ратифікаційними грамотами і документами між великою кількістю держав було б, певна річ, неслушним, і через це у такому договорі зазвичай обумовлюється депонування ратифікаційних документів у державу або міжнародну організацію, що за цим договором призначена діяти як депо¬зитарій. Цьому депозитарію мають надсилатися повідомлення держав, що до¬мовляються, про ратифікацію, приєднання, застереження, денонсацію тощо, а він у свою чергу, про отримання таких повідомлень інформує інші держави.
Однак не потрібно ратифікацію розглядати як прямий обов’язок держави. Не існує обов'язку держави ратифікувати договір. У минулому юристи ( Бінкерсгук, Пуфедорф, Ваттель) розцінювали відмову від ратифікації як довільне порушення добрих відносин. Пізніше не раз висловлювалася думка, що існує моральний обов'язок ратифікації. Невиправдана відмова від ратифікації підриває морально-політичний авторитет держави. При обговоренні цього питання в Комісії міжнародного права висловлювалася думка, що відмова від ратифікації в цілях отримання поступок або завдання шкоди іншій стороні є зловживанням правом. Наголошувалося, що держава зобов'язана пустити в хід механізм ратифікації. Показово, що Комісія відхилила пропозицію американського юриста М. Хадсона включити в проект статтю про те, що підписання «не створює для держави якому-небудь обов'язку ратифікувати договір», оскільки це могло б розглядатися як заохочення відмови від ратифікації.

В договорі може бути передбачено ратифікацію як обов’язок держави. Такі випадки носять винятковий характер.

Взаємозв'язок між підписанням і ратифікацією можна зрозуміти, лише звер-нувшись до історії. За тих часів, коли слабка інфраструктура зв'язку унеможливлювала підтри¬мування постійних контактів дипломата із своєю державою, ратифікація була потрібна, щоб запобігти перевищення дипломатами своїх повноважень. Після отримання тексту договору та переконання у тому, що своїх повноважень його представники не перевищили, суверен повинен був ратифікувати їхні підписи. Але вже на початку XIX століття ідея про обов'язок ратифікації застаріла, і ця процедура набула іншої мети — надати главі держави час на роздуми. Із розвитком демократії час між підписанням і ратифікацією надавав також можливість визначитися громадській думці. Це було особливо важливо, якщо переговори провадилися таємно, або договір спричиняв зміни у внутрішньодержавному праві, або якщо за конституцією держави для ратифікації необхідно було затвердження законодавчою владою. Протягом XIX століття трапилися і інші зміни. На цей час багато держав ухвалили конституції, відповідно до яких ратифікація затверджувалась законодавчою владою. До того ж держави почали укладати все більшу кількість звичайних договорів, розглянути які законодавчі органи просто не мали часу. Все це призвело до того, що нині затвердилася практика ставитися до договорів як до обов'язкових за умови лише підписання. З цього приводу є багато національних особливостей. Навіть у Великобританії, де для ратифікації договору згоди законодавчих органів не треба, багато договорів, то потребува¬ли ратифікації, так ніколи і не були ратифіковані — просто через інертність, притаманну будь-якій громіздкій адміністративній машині. Договори обгово¬рювалися, коли суспільство було охоплене думкою про їхню вкрай необхідність; потому інтерес до них потроху зникав, і, відтак, ніякого тиску на уряд щодо ратифікації не було.

Причини посилення парламентського контролю за укладенням договорів полягають перш за все в тому, що укладаються виконавчою владою договори не раз заподіювали шкоди важливим інтересам держави і навіть залучали її до кровопролитних воєн: договори роблять все більш глибокий вплив на внутрішнє життя країни. З іншого боку, потреба в оперативному врегулюванні міжнародних проблем породжує погляди, згідно яким право укладати договори повинне бути зосереджене в руках виконавчої влади.

Практично проблема вирішується таким чином, що парламентський контроль в тій чи іншій мірі розповсюджується на укладення найбільш важливих договорів. Разом з тим виконавча влада зберігає за собою право остаточно приймати зобов'язання по значному кругу питань. Спроби встановити більш менш повний парламентський контроль над укладенням договорів не мали успіху.

Відображаючи сучасну практику. Віденські конвенції разом з ратифікацією як міжнародні акти, що виражають згоду держави на обов'язковість для нього договори, говорять також про «прийняття» і «затвердження» договору (ст. 2 і 11). У практиці ці терміни використовуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів затвердження договору, або для позначення затвердження в спрощеній в порівнянні з ратифікацією формі.

Очікування ратифікації не може бути нескінченним, оскільки ставляться інші сторони в невигідне положення. Тут аналогічно застосовні положення ст. 18 Віденських конвенцій про те, що «вступ в силу надмірно не затягуватиметься». Досвід свідчить, що універсальні конвенції можуть досить довго чекати ратифікації. Менше це відноситься до обмежених багатосторонніх договорів. Що ж до двосторонніх договорів, то для них стан очікування ратифікації не може бути особливо тривалим. Правда, відомі випадки, коли воно вимірювалося теж роками (наприклад, Договір ОСВ-2). Але. як правило, цей термін невеликий. Він може бути ще більше скорочений, якщо інша сторона не пустить в хід механізм ратифікації або прийняття.

Ратифікація або затвердження договору вважаються завершеними з моменту обміну відповідними документами або здачі їх депозитарію.

Якщо договір вступає в силу з моменту його підписання, то ратифікація має ретроактивну дію, що досить чітко підтверджується міжнародною практикою. Ратифікація і затвердження можуть відноситися лише до договору в цілому. Інше можливе лише в тому випадку, якщо це передбачено договором або якщо з цим згодні інші договірні держави (п. 1 ст. 17 Віденських конвенцій). Це положення вже давно закріпилося в міжнародному праві. Договір є єдиним цілим, в якому виражений баланс інтересів сторін. Часткова ратифікація порушує цей баланс. Не випадково дане положення закріплене і у ряді внутрідержавних актів.

Слід також додати, що мовчазну ратифікація може встановлювати вико¬нання договору. Зокрема, якщо держава заявляє про права за нератифікованим договором, це позбавить її можливості затвердити про обов’язковість до¬говору для неї. Все сказане відноситься також до актів прийняття. Необхідно лише відзначити, що прийняття - це акт, який здійснюються, як правило, іншими органами держав, ніж глави держав і парламенти.

Обмін документами, що утворюють договір, являє собою спрощену процедуру, що полягає у взаємному надсиланню листів (нот) ідентичного змісту з раніше погодженим текстом договору. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.

Згода на обов'язковість договору може бути виражена шляхом приєднання до договору (ст. 15 Віденських конвенцій). Жодна з Віденських конвенцій не розкриває поняття приєднання. Тим часом міжнародна практика виробила в цьому відношенні певні правила. Приєднання зазвичай здійснюється до договору, що вже вступив в силу. Приєднатися може як держава, яка не брала участі в підготовці тексту договору і його ухваленні, так і держава, яка навіть підписала договір, але не виразила своєї згоди на обов'язковість його вступу в силу. Приєднання може здійснюватися, наприклад, шляхом ратифікації, ухвалення, твердження або підписання протоколу про приєднання.

Відмінність приєднання, з одного боку, і підписання або ратифікації — з іншого, полягає у тому, що держава, яка приєднується , не брала участі у переговорах, унаслідок яких він з’явився, однак отримала від держав, що брали участь в переговорах, запрошення приєднатись до нього. У теорії і на практиці існує два види цього акту: обмежене приєднання і повне приєднання, а точніше - привступ. Під першим розуміється вираз згоди добровільно слідувати положенням договору без оформлення участі в ньому, під другим - юридичне оформлення повної участі в договорі. З урахуванням переважаючої практики Комісія міжнародного права вирішила обмежитися єдиною формою, позначивши її терміном привступлення. В українській мові цей термін не закріпився, тому замість нього вживається термін «приєднання». Приєднання можливе лише відносно договору в цілому. Приєднання лише до частини договору має силу тільки в тому випадку, якщо це допускається договором або якщо з цим згодні інші договірні держави (ст. 17 Віденських конвенції).

Не дивлячись на все це, випадки обмеженого приєднання хоча й рідко, але все таки зустрічаються. Іноді можливість такого роду приєднання передбачена самими договорами. Наприклад, коли держава з тих або інших причин позбавлена можливості оформити своє повне приєднання до багатосторонніх договорів.

Віденські конвенції не проводять відмінності між згодою на обов'язковість договору, вираженою ратифікацією, і згодою, вираженою приєднанням. Держава або організація, що приєднується, володіє тими ж правами і обов'язками, що і первинні учасники.

У минулому вважалося, що приєднання можливе лише після вступу договору в силу. Такі думки зустрічаються і в сучасних договорах. В підтримку цього положення висловилися деякі спеціальні доповідачі Комісії міжнародного права. Проте сучасна практика не підтверджує його. Враховуючи, що в більшості сучасних багатосторонніх договорів універсального характеру передбачається можливість приєднання до них незалежно від їх вступу в силу. Комісія міжнародного права відмовилася від визначення часу приєднання. Фактично багато універсальних конвенцій без приєднання взагалі не вступили б в силу. Міжнародне право передбачає можливість односторонньої відмови від договору за певних умов, але не відмови від ратифікації. Недійсність ратифікації або затвердження договору може бути визнана лише у разі явного порушення норми внутрішнього права особливо важливого значення, що стосується компетенції укладати договори (ст. 46 Віденських конвенцій). Аналогічно йде справа і з актом офіційного підтвердження, який не повинен прийматися порушуючи правила міжнародної організації, що стосуються компетенції укладати договори. Практика свідчить, що держави порівняно рідко ставлять питання про анулювання ратифікації у разі порушення конституційної -процедури.

Ратифікація, підписання, затвердження і приєднання як міжнародні акти означають необхідність обміну відповідними документами, їх депонування або повідомлення про ухвалення таких актів. При цьому ратифікація оформляється у вигляді ратифікаційної грамоти, а підписання, затвердження і приєднання - у вигляді нот, листів і інших документів.

Договір набирає чинності після висловлення згоди на його обов’язковість всіма учасниками переговорів. Це є загальним правом. Проте посилаючись ст. 11 Конвенції 1969 р., де зазначено вираження обов’язковості договору може бути в будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони. Таким чином, держави можуть відійти від загального правила, внісши до договору відповідне положення. Договір може набирати чинності у фіксовану дату або через обумовлений проміжок часу , після останньої ратифікації. Однак бувають випадки, коли якась держава не ратифікую договір, то згідно загального правила договір не набрав би чинності. Тому виходячи з практики, сторони визначають, що догів набирає чинності після його ратифікації обумовленою кількістю учасників, традиційно хоча б третиною учасників. В цьому випадку він набирає чинності щодо учасників, які ратифікували договір. Отже, найбільш поширеними шляхами висловлення згоди на обов’язковість договору є підписан¬ня, ратифікація і приєднання. Проте останнім часом ситуація стала дещо за плутанішою і на те є кілька різних підстав.

По-перше, сьогодні договори часто укладаються способом обміну корес-понденцією між двома державами (який зазвичай має назву обмін нотами). Кожну ноту підписує представник держави, що її надсилає, і, як правило, для встановлення згоди держав на обов'язковість для них договору вистачає двох підписів. Слід, однак, зазначити, що у деяких випадках, коли удержав є на це намір, обмін нотами потребує ще й ратифікації. По-друге, сучасна практика прийшла до того, що певні договори протя¬гом тривалого часу залишаються відкритими для підписання державами, які не брали участь у підготовці договору, перетворює на менш виразну відмінність між приєднанням, з одного боку, та підписанням і ратифікацією — з іншого. Наприклад, згідно зі статтею 81 Віденської конвенції, вона мала бути відкритою до підписання державами певної категорії протягом майже року (усіх держав, які брали участь у Віденській конференції, це не стосувалося). Стаття 83 передбачає, що до Конвенції «[згодом] може приєднатися будь-яка Держава, що належить до тієї чи іншої із категорій, зазначених у статті 81».

По-третє, замість ратифікації (або, як альтернатива, замість приєднання) нині іноді відбувається прийняття або затвердження. Ця новація є більше пи¬танням термінології, ніж сутності. Прийняття та затвердження виконують у міжнародній сфері ту саму функцію, що і ратифікація та приєднання. Зокрема, вони надають державам час на розгляд договору в усіх подробицях, щоб вирі¬шити, чи варто пов'язувати себе. Головна причина популярності цих строків полягає у тому, що вони дозволяють державі відхилитися від положень власної конституції, відповідно до яких для ратифікації потрібна згода законодавчого органу. Стаття 14 Віденської конвенції визнає схожість між ратифікацією, з одного боку, та прийняттям і затвердженням — з іншого: «Згода Держави на обов'язковість для неї договору висловлюється прийняттям або затвердженням за умов, схожих до тих, що застосовуються до ратифікації».

Нарешті, іноді трапляється так, що текст договору складає орган міжнарод¬ної організації (приміром, Генеральна Асамблея ООН) і потому цей догові проголошується відкритим для «приєднання», «ратифікації», «прийняття» або «затвердження» державами-членами. Отут вже термінологічна плутанина стає повною, бо «приєднання», «ратифікація», «прийнятні» і «затвердження» вжи-ваються взаємозамінно. Для описування процесу, який є абсолютно однако¬вим, у різних договорах вживаються різні терміни. Реєстрація і публікація договорів.

XX сторіччя характеризується тим, що міжнародні договори стали реєструватися. До другої світової війни реєстрацією договорів займався Секретаріат Ліги Націй. З утворенням Організації Об'єднаних Націй держави, що є її членами, зобов'язані відповідно до ст. 102 Статуту ООН реєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, то держави не можуть посилатися на нього ні в одному з органів ООН. У свою чергу, Секретаріат ООН при першій нагоді публікує зареєстровані договори в спеціальній серії збірок. Включення цієї статті в Статут ООН переслідувало мету обмежити таємну дипломатію і довести до міжнародного співтовариства зміст договорів.

Таємні договори заслужили сумну популярність. Навіть нова історія знає випадки, коли держави в результаті таких договорів втягувалися у війну, не дивлячись на те, що про них не знали навіть багато членів уряду. Тому держави вже давно робили спроби обмежити подібне явище. У конституційному праві з'явилися положення, згідно яких секретні статті і додатки до договору не повинні суперечити опублікованій його частині. Конституція Люксембурга 1808 р. декларувала відміну таємних договорів.

Окрім Секретаріату ООН реєстрацією договорів займаються і інші міжнародні організації, наприклад МАГАТЕ. Навіть якщо договір зареєстрований в міжнародній організації, він підлягає, як випливає з Віденських конвенцій, обов'язкової реєстрації в Секретаріаті ООН. Реєстрація договорів передбачається також статутами регіональних міжнародних організації і спеціалізованих установ ООН. Вона передбачена, наприклад, Пактом Ліги арабських держав. У ЄС існує порядок обліку багатосторонніх угод, укладених в ході економічного і науково-технічного співробітництва країн-членів, а також взаємній інформації про двосторонні угоди по розвитку економічних зв'язків і співпраці країн-членів. Облік здійснюється шляхом реєстрації угод в Секретаріаті ЄС.

Відповідні ухвали Статуту і Віденських конвенції не належать до тих, які можуть бути змінені в порядку взаємних угод окремих держав, бо інше положення привело б до втрати сенсу в наслідок прийняття відповідних угод. Разом з тим велике число двосторонніх угод по економічних, науково-технічних і іншим питанням не реєструються в ООН. Такий порядок представляється практично виправданим. Навіть чисто технічно публікація всіх угод навряд чи можлива.

Статут ООН передбачає реєстрацію договорів лише держав-членів. Проте, враховуючи наявний досвід Генеральна Асамблея в 1946 р. прийняла Правила реєстрації і публікації договорів, в ст. 10 яких передбачалася добровільна реєстрація договорів держав-нечленів під назвою «зберігання в справах і занесення в перелік». Ця ж форма реєстрації поширена на договори, що укладаються ООН її спеціалізованими установами. Ст. 81 Віденської конвенції 1986 р. робить її юридично обов'язковою для всіх міжнародних організацій, що беруть участь в конвенції. Багатьма державами передбачається порядок публікації договорів.

Практичні завдання

Література до курсу

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.// Законодавство України: електронний довідник.

2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. //.// Законодавство України: електронний довідник.

3. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р. .// Законодавство України: електронний довідник.

4. Закон України «Про міжнародні договори» від 22.12.1993 р., .// Законодавство України: електронний довідник.

5. Конституція України від 26.06.1996 р. // Законодавство України: електронний довідник.

6. Авер’янов В. Забезпечення прав і свобод людини — пріоритетна орієнтація адміністративної реформи в Україні// Юридический вестник.— 2000.— №2.— С. 72.

7. Алексеев С. С. Теория права. Пособие.-М.:Право.-1995.- 386 с.

8. Вступ до міжнародного права за Екхерстом: Пер. з англ./ Перек. П. С. Маланчук.— Харків: Консул, 2000, — 591 с.

9. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право.— К.: Легас, 2000.— 638 с.

10. Каламарян Р. А. Фактор времени в праве международных договоров/ Отв. ред. О. В. Богданов; АН СССР. Ин-т гос. и п-ва.— М.: Наука, 1989.— 173 с.

11. Курс международного права: В 7 Т. Редкол. В.Н. Кудрявцев.— Т. 4.— М., 1989.— 328 с.

12. Лукашук И. Н. Функционирование международного права/ Рос. АН, ин-т государства и права.— М.: Наука, 1992.— 224 с.

13. Международное право: советский и англиский подходы: Материалы сов.— англ. симпоз./ Отв. ред. Г. М. Даниленко.— М.: Ин-т гос. и п-ва, 1989.— 165 с.

14. Мингазов Л. Х. Эффективность норм международного права.— Казань: Изд-во Казан. у-та, 1990. — 205 с.

15. Міжнародне співробітництво України в правовій сфері.— 2-ге вид.— Львів: Кальворя, 2001.— 561 с.

16. Нечаев Б. Н., Власова Л. В. Венская конвенция о праве договоров между государствами и международными организациями или международными организациями 1986 г. // Советский ежегодник международного права, 1987.— С. 67— 74.

17. Талалаев А. Н. Право международных договоров: Договоры с участием международных организаций.— М.: Междун. отнош.— 1989.— 270 с.

18. Туском Ж. Міжнародне право; Підручник.— К.:АртЕК, 1998.— 401 с.

19. Черниченко С. В. Международное право: современные теоретические проблемы/ Диплом. акад. МИД Рос. Федер.— М.: Международные отношения, 1993.— 294 с.