Органи державного управління Арабського халіфату

Матеріал з Вікі ЦДУ
Версія від 09:29, 3 грудня 2015; 4003032 (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук


Brit Somaliland.JPG

Державний устрій Арабського Халіфату.

За формою державного устрою Арабський халіфат представляв собою одну із наймогутніших імперій того часу. Вже в VII — першій пол. VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Ближній Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку й Іспанію. Арабське військо вступило і на територію держави франків, але було розбито лицарями Карла Мартелла у битві під Пуатьє в 732 р. Проте, до цього часу межі халіфату на сході стикалися з Індією і Китаєм, а на заході доходили до Атлантичного океану. Халіфат був імперією, що ділилася на головні області і провінції. У завойованих територіях з арабським населенням було зроблено розподіл на великі області, в інших —на дрібні. За часів перебування у влади Абассидів відбулася реорганізація управління на місцях: адміністрації областей були позбавлені самостійності, яку вони мали раніше; на чолі кожної області були поставлені родичі халіфа, що часто змінювалися, щоб не мати можливості зміцнити свою владу в даній області. За формою правління — це теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом духовного глави. Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також спадкоємцем пророка, тобто Мухаммеда. У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично необмеженим у своїй владі деспотом, що передавав свій престол у спадщину. Як і раніше, він вважався главою мусульманської релігійної організації й охоронцем віри. Халіфи порвали з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не виділятися із загальної маси. Омейяди й Абассіди жили в казковій розкоші, у чому їм наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал. Вищим чиновником у мусульманській державі, який вважався другою особою після государя, був великий візир — глава двору халіфа, начальник канцелярії, керівник військового і фінансового відомств.


Його основний обов’язок полягав у тому, щоб проводити в життя розпорядження халіфа. Від його імені він контролював прибутки і витрати держави, призначав емірів і губернаторів. Відповідно до мусульманського права, візири могли бути двох типів: із широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки такі, що мали виконувати розпорядження халіфа. Призначення останніх практикувалося в ранньому халіфаті. Нерідко візири зосереджували всю повноту влади у своїх руках. Центральне управління в Арабському халіфаті здійснювали спеціальні урядові відомства — дивани, покликані, зокрема, складати особливі книги, що містили різноманітні свідчення, статистичні дані загальнодержавного значення (насамперед, про збір податків і їх розподіл). Дивани відали різноманітними галузями управління. На чолі їх стояли правителі, що призначалися халіфом, і мали звітувати перед ним. Судові і правоохоронні органи. Судові органи були цілком незалежними від місцевої влади і підпорядковувалися тільки центру. Джерелом будь-якого правосуддя виступав сам халіф. На місцях правосуддя відправляли його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар цілком відокремив адміністрацію від суду і проголосив навіть рівність усіх перед законом. Правосуддя відправляли каді (судді). Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) із рядів мусульманської аристократії. За виконання своїх обов’язків каді не отримував винагороди, якщо він визнавався заможною людиною. У іншому випадку він регулярно отримував платню від держави.


Особливістю мусульманської судової системи була відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважалося остаточним і на нього можна було скаржитися тільки халіфу або іншому носію верховної влади. Каді, проте, міг переглянути свої рішення або вироки. Крім судових функцій, каді доручали низку інших справ: призначення опіки і піклування, контроль за їх здійсненням, видача заміж жінок, що не мали попечителів, спостереження за громадськими дорогами, будівлями, в’язницями, виконання духовних заповітів, за поділом спадщини тощо. Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася здирствами і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю судів («інспектор кривд»). Поліція, як спеціальний орган, було створено при Омейядах, але значного впливу вона досягла при Абассидах. Тоді було створено альбарид, відомство, аналогічне відповідному відомству у Візантії, що управляло поштою і зв’язком і одночасно виконувало функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов’язок стежити за станом умонастроїв у державі і доносити про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції, що доносили халіфу про все, чого він вимагав. Розпад Арабського халіфату.


Незважаючи на міцну «підтримку» з боку ісламу, монархічна теократична імперія, що склалася в арабських країнах, не змогла підтвердити свою життєздатність надовго і на великому просторі. Вже на початок ІХ ст. в Арабському халіфаті відбулося фактичне обмеження світської влади халіфів з боку візирів, що фактично стали управляти державою; почали виявлятися сепаратистські тенденції, які призвели в остаточному результаті до розпаду халіфату на емірати і султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі. До середини Х ст. під владою халіфа збереглися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдаду. У 1055 році Багдад було захоплено турками-сельджуками. Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в ХІІІ ст. За халіфом збереглося духовне лідерство над сунітами, поки воно у ХVI ст. не перейшло до турецьких султанів.


Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).


Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників - нш'бів.


У містах була своя система управління, котру очолював раїс.


Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринками), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спиралася на військо, що складалося з двох частин - постійного війська та загонів добровольців (борців за віру). Військова служба оплачувалася не земельними пожалуваннями (що було характерно для більшості європейських країн), а часткою від військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігати боєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабів створювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами). Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеєм духівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення. Вища судова влада належала колегії найавторитетніших мусульманських богословів, які від імені халіфа з представників духівництва призначали місцевих суддів (кадіїв).


Соціальна структура Арабського Халіфату


Презентація [1]