Економічне диво(до проекту Ігнатьєв)

Матеріал з Вікі ЦДПУ
Перейти до: навігація, пошук

«Економі́чне ди́во» (також «економічне чудо»; англ. economic miracle) та «економічний тигр» — образні вислови, якими описують тривалі періоди стрімкого економічного зростання деяких країн та регіонів


Закінчення Другої світової війни знаменувало собою прихід тривалого економічного розвитку у багатьох капіталістичних країнах світу, який тривав, орієнтовно, від задіяння плану Маршалла та Бретон-Вудської системи до нафтової кризи 1973 року:

Авангард:

«Рекордні роки» (швед. rekordåren)

Шведської економіки (1945–1973).

«Віртшафтсвундер» (нім. Wirtschaftswunder — економічне диво) або «Рейнське диво» — економічне відродження Австрії та Західної Німеччини.

Німецьке економічне диво (50-ті роки ХХст).

«Славне тридцятиліття» (фр. Trente Glorieuses) — економічне відродження Франції (1945–1975).

Грецьке економічне диво (1950-1970-ті).

Японське економічне диво (1950–1975).

Італійське економічне диво (1955–1972).

Іспанське економічне диво (1959–1973).

Бразильське економічне диво (1968–1973, від 2000-х по сьогодні).

Друга хвиля:

Чотири азійські тигри (Тайвань, Південна Корея, Сянган, Сінгапур; 1960-ті-1990-ті).

Диво ріки Ханган (Південна Корея; 1953–1997).

Чілійське економічне диво (від 1970-х по сьогодні).

Китайське економічне диво (від 1980-х по сьогодні).

Балтійські тигри (Естонія, Латвія, Литва; 2000–2007).

Кельтський тигр (Ірландія, 1995–2001, 2003–2006).

Балканський тигр (Сербія, від 2000-х по сьогодні).

Грузинський тигр (Грузія, від середини 2000-х по сьогодні).

Японське економічне диво Розпочалося приблизно у 1948 р., через три роки після нищівної поразки і воєнних руйнувань, коли країна ще була під військовою окупацією. До початку 1953 р. Японія досягла довоєнного економічного рівня, якщо говорити про ВНП. Відтоді вона зберегла високі темпи зростання виробництва. Протягом 1952—1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9 %; протягом цих же років обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. Від початку тріумфального економічного поступу і до 70-х років Японії вдалося утвердитися в ролі могутньої промислової держави.

Основні передумови японського «економічного дива»:

Американська окупаційна влада провела в країні цілий ряд важливих перетворень, які значною мірою сприяли розвиткові японського суспільства і господарства. Було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, уряд, прийнято конституцію. Окупаційні власті здійснили ряд економічних реформ. Було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монопольні концерни. Американські фінансові радники провели реформу податкової системи. Були зменшені податки на підприємницьку діяльність. Встановлювався твердий обмінний курс ієни. Реформи в цілому пожвавили і посилили конкуренцію підприємців, сприяли росту виробництва.

У 1946—1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння. Держава викупила у поміщиків і продала селянам майже 80 % усіх сільськогосподарських угідь. Посилилася конкуренція між виробниками, внаслідок чого зросла продуктивність праці, врожайність культур, розширився внутрішній ринок Японії, сформувався ринок робочої сили (частка самодіяльного населення, зайнятого у сільському господарстві, скоротилася з 48 % до 8 % сьогодні).

Важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки відіграла американська допомога. Стабілізаційна лінія Дж. Доджа, якому президент США Г.Трумен доручив очолити перетворення в Японії, сприяла нормалізації фінансів, відновленню механізмів відтворення. Величезні американські капіталовкладення, а також внутрішні накопичення капіталу дали змогу повністю оновити обладнання, створити нові виробництва. У березні 1952 р. набрав чинності закон про сприяння раціоналізації виробництва. Згідно із законом підприємства отримували державну допомогу, податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування. Більшість підприємців скористались цим законом.

Японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Розвиток чорної металургії йшов шляхом спорудження доменних печей великої потужності із застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом. Успішно розвивалась електрометалургія, встановлювалися потужні автоматизовані прокатні стани, впроваджувалися енерго- та матеріалоекономні технології. Японія наприкінці 70-х років перетворилася в один з найпотужніших світових центрів металургійного виробництва. Закуповуючи патенти й ліцензії на наукові відкриття, оригінальні технології тощо і вміло пристосовуючи їх до своїх умов, японці отримували величезні прибутки. Ряд значних технічних новин народилися і були запроваджені у масове виробництво на японських фірмах. У другій половині 50-х років — нейлон, транзисторні приймачі, у 60-70-х роках — аудіостереосистеми, відеокамери і відеомагнітофони, у 80-х — комп'ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія лідує у такій наукомісткий і технічно передовій галузі, як електронна промисловість. Головним чинником економічного зростання економіки, безперечно, є повсякденна наполеглива праця більше ніж 120-мільйонного японського народу, його працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм.

Дуже ефективною виявилася в Японії система пожиттєвого найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно зростає і залежить від віку і стажу. Фірми дбають про постійне підвищення кваліфікації робітників, їх добробут і відпочинок. Перехід робітника в іншу фірму — рідкісне явище і сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтенсивніше, за нижчу платню, у них довший робочий день, тиждень. Це впливає на зниження собівартості продукції, її ціну.

Зовнішньоекономічні зв'язки, насамперед торгівля, набули для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні майже немає, йде головним чином із держав, що розвиваються, за низькими цінами. Дешева сировина також сприяла піднесенню японської економіки. Готову продукцію Японія вивозить до розвинутих країн — США, Канади, Австралії, країн Європи.

Завдяки цим та деяким іншим чинникам, Японія досягнула передових рубежів у світі і перетворилася в один із світових центрів.

Німецьке економічне диво: Німецьке "економічне диво"

Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причин цьому було чимало. Назвемо основні з них: а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд. дол., з них 0,5 млрд. як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала "теорія соціального ринкового господарства" — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки "диву" країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, а ніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі "брудні" підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих "гастарбайтерів", що склали 85 % усіх зайнятих на "чорних роботах".

Становлення комуністичного тоталітаризму в Східній Німеччині. Повстання 17 червня 1953 р.

Демонтаж фашизму на території Східної Німеччини в 1945—1949 pp. здійснювався так, що на місці політичних, економічних та ідеологічних структур правого тоталітаризму постали структури лівого тоталітаризму. На це були націлені соціально-економічні та політичні перетворення в радянській зоні окупації: аграрна реформа, спрямована на ліквідацію товарності сільського господарства з наступною соціалізацією, зміцнення монопольної ролі СЄПН, позбавлення власності воєнних злочинців. А відтак широка націоналізація основних знарядь та засобів виробництва завершила становлення засад комуністичного тоталітаризму. Однак несумісність насадженої системи з інтересами населення дуже скоро дала про себе знати. Спроби партійно-державного керівництва посадити німців на жорсткий мінімум матеріального життя через підвищення норм виробітку та зниження розцінок призвели до першого масового антитоталітарного виступу у Східній Європі.

17 червня 1953 р. на центральні вулиці Берліна вийшло 100 тис. чоловік. В інших 350 містах НДР в антиурядових виступах брали участь близько 400 тис. чоловік. Демонстранти рвали та спалювали партбілети, штурмували парткоми та будинки держбезпеки, звільняли з тюрем політв'язнів. Тисячі селян вийшли із нав'язаних їм кооперативів. Учасники виступу висунули політичні вимоги: відставка генсека СЄПН В. Ульбріхта, його уряду, проведення вільних загальної німецьких виборів, виведення радянських військ. Комуністична влада розгубилася. Здавалося, прийшов кінець тоталітарному режимові у Східній Німеччині. Однак того ж дня проти повсталих було кинуто радянські танки. Радянські війська відкрили вогонь по маніфестантах. За даними німецьких істориків, загинули сотні людей, хоча в офіційних повідомленнях називалася цифра 25. За судовими вироками розстріляно 20 осіб, 10 тис. кинуто за грати. У багатьох містах на підприємства введено радянські війська. Жорстоку розправу радянський режим учинив над своїми солдатами, які відмовилися стріляти в людей. Після придушення повстання був розстріляний 41 військовослужбовець (23 — у Берліні, 18 — поблизу Магдебурга). Відпрацьований у Берліні метод придушення антисоціалістичних акцій населення пізніше не раз застосовувався у країнах ЦПСЄ.

Італійське економічне диво: У 1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори:

· аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

· рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;

· оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";

· структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

· раціональне використання патентів та ліцензій;

· вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;

· дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp. країну покинуло 6 млн. чол.);

· низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інститут промислової реконструкції) та ЕН1 (Національне управління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух економічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж залишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася нижче 1 млн. чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.