Моє місто 27.07

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук

Кіровоград — місто обласного підпорядкування, адміністративний, промисловий і культурний центр Кіровоградської області. Територія — 95 кв. км; населення — 201 тис. чоловік. Відстань до Києва — 392 км. Значний вузол автомобільних шляхів та авіаліній, залізнична станція на магістралі Одеса—Харків.

Територія сучасного міста і його околиць була заселена в давні часи. Поблизу міста в кургані виявлено посуд доби неоліту (IV тисячоліття до н. е ), досліджено 6 курганів з похованнями та майстерню для виготовлення кам’яних шліфованих сокир доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). В околицях міста розкопано кілька скіфських курганів (IV—III ст. до н. е.), знайдено ліпний лискований інкрустований горщик ранньоскіфського часу (VI—IV ст. до н. е.), бронзовий наконечник стріли VI ст. до н. е. і скіфський бронзовий казан (V—IV ст. до н. ери)1.

У другій половині XVI ст. на території нинішнього Кіровограда виникають зимівники запорізьких козаків. Господарським заняттям козаків було хліборобство, скотарство, мисливство й рибальство.

Заснування міста, що належить до середини XVIII ст., тісно пов’язане зі створенням за розпорядженням Російського уряду на півдні країни для оборони від турків і татар лінії військових поселень, відомих під назвою Нова Сербія. Доручивши сербові Івану Хорвату переселити на ці землі сербів, чорногорців, болгар і волохів, уряд цариці Єлисавети водночас почав будувати тут укріплення. Зокрема в жалуваній грамоті Хорватові, датованій 11 січня 1752 року, зазначено необхідність «для захисту на всяк випадок від нападу ворожого… зробити… земляну фортецю, яку іменувати фортецею св. Єлисавети».

Засновуючи тут фортецю, царський уряд мав намір використати її й для боротьби проти народних повстань. Так, у листі київського віце-губернатора до очаківського паші вказувалося, що укріплення будується «для охорони і захисту від свавільних людей — гайдамаків — російських кордонів і того поселення, яке поблизу польського кордону з недавнього часу чиниться і Новою Сербією називається».

Споруджувати фортецю між гирлами приток Інгулу — Грузької та Сугоклеї почали 1754 року. Будували її, окрім новосербських поселенців, і солдати регулярних російських військ, розміщених неподалік фортеці, та козаки з українських полків. Частина з них, т. зв. закритні козаки, несли сторожову службу, інші — робітні— заготовляли в Чорному лісі біля Тясьмину будівельні матеріали на фортецю.

Наприкінці 1757 року земляне укріплення було майже готове. Воно мало форму шестикутника, оточеного валами і глибоким ровом з водою. Вали завершувались дерев’яною стіною з трьома баштами, на яких встановили гармати, завезені сюди з ліквідованих фортець — Переволоченської, Богородицької, Старосамарської та Кам’яного Затону. У фортеці розмістили гарнізон до тисячі чоловік на чолі з обер-комендантом, який був другим після Хорвата старшим військовим начальником новосербських поселень. Йому підпорядковувався і Новослобідський козацький полк.

Фортеця відіграла значну роль у боротьбі Росії за вихід до Чорного моря. В роки російсько-турецької війни 1768—1774 рр. вона була операційною базою російських військ. У січні 1769 року загони татар на чолі з ханом оточили укріплення. Але наближення російської армії примусило їх зняти облогу і відійти до Криму. З перенесенням воєнних дій далі на південь фортеця св. Єлисавети стає резервною базою російського війська. Тут часто розміщувалися штаби армій і полків, проводилися військові навчання. Для перевірки бойової підготовки військ кілька разів побували в ній О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Після приєднання у 1783 році Криму до Росії фортеця втратила військово-стратегічне значення. Озброєння її було передано Херсону.

Ще у 1754 році навколо споруджуваного укріплення виник населений пункт. У грамоті імператриці Єлизавети Петрівни про заснування фортеці передбачалося дозволити селитися поблизу неї «тим, хто служить у полках, і вести торгівлю як з внутрішніми, так і з прикордонними містами, а також з Кримом, Молдавією, Польщею…».

Крім іноземних поселенців, осідали тут і вихідці з українських та російських губерній, яких також поступово включали у поселенські частини. Водночас їх записували до стану землеробів, міщан чи купців. Першими купцями фортеці св. Єлисавети стали російські розкольники, яких переведено сюди за розпорядженням уряду. 29 червня 1754 року у фортеці відбулася перша ярмарка. На неї прибули купці з центральної Росії, Польщі, Молдавії, Криму та Туреччини. Торгували тут продуктами землеробства та тваринництва, а також полотном, парусиною, шерстю, винами.

Якщо у 1757 році в слободі біля фортеці налічувалося всього 128 дворів (без військових будівель), то через 30 років було вже 1062 будинки, де мешкало 4746 чоловік. Протягом 1788—1823 рр. кількість населення подвоїлась. Тут проживало 7340 міщан, 55 селян, 192 купці, 384 дворян, 450 військовослужбовців тощо.

З 1764 року слобода біля фортеці стала центром Єлисаветинської провінції, а з 1775 року дістала назву міста Єлисаветграда.

Управляв містом магістрат, який відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами, з 1787 року як орган міського самоврядування обиралася станова міська дума. Входило до неї шість гласних. Міський голова висувався, як правило, із купецького стану.

Після ліквідації Єлисаветинської (з 1777 року — Єлисаветградської) провінції Єлисавет-град увійшов до Катеринославського, а з 1795 року — до Вознесенського намісництва, з 1797 року — до Новоросійської губернії, а після поділу останньої, в 1802 році,— до складу Миколаївської (з 1803 року — Херсонської) губернії.

Місто, що лежало па перетині шляхів з Чорноморського узбережжя в глиб Росії, до заснування Катеринослава, Одеси, Херсона та Миколаєва було основним торговельним пунктом на півдні України. Окремі єлисаветградські купці через Хаджибейську пристань торгували продуктами рільництва і тваринництва навіть із зарубіжними країнами. Вони часто перепродували в цих країнах товари, завезені до Єлисаветграда московськими та іншими російськими купцями. Особливим попитом за кордоном користувалося сало, що оброблялося в салотопнях — т. зв. салганах.

380-х років XVIII ст. у Слисаветграді щорічно влаштовувались чотири ярмарки. Особливо жваво торгували худобою, кіньми, зерном, вовною, салом, коноплями, будівельним лісом, землеробськими знаряддями тощо. Розвивалися в місті і ремесла. Наприкінці XVIII ст. в ньому працювали 4 цегельні, що виробляли понад 550 тис. штук цегли за рік, і 4 шкіряні заводи. Навколо міста було 35 вітряків, які належали багатим єлисаветградцям. У 1785 році купець Маслеников побудував тут один з перших в Росії цукровий завод, де працювали наймані робітники.

З 1829 року Єлисаветград став центром військових поселень на півдні України. В місті розмістили штаб-квартиру резервного кавалерійського корпусу. Постійно проводилися збори, огляди та ін. військові заходи. У 1834 році місто повністю підпорядковується військовому відомству — повітові адміністративні установи було переведено до Бобринця. З військових чинів призначався навіть голова міської думи.

На час реформи 1861 року тут діяли тільки дрібні підприємства, переважно для переробки сільськогосподарської сировини: 18 салотопних і миловарних, 6 шкіряних заводів, 5 тютюнових фабрик та 2 олійні. На них вироблялось продукції всього на 175 тис. крб. У місті були також каретні, ковальські, лимарські, столярні, мулярські, кушнірські, шевські майстерні. За рік 473 ремісники виробляли продукції на 200 тис. крб. Єлисаветград залишався значним торговим центром, який відігравав помітну роль у розширенні зв’язків краю з багатьма районами Росії. Щороку на його ярмарки тільки московські купці довозили товарів на суму понад 2 млн. крб.

Найзначнішим був Георгіївський ярмарок, що відбувався у квітні. На ньому переважала оптова торгівля. На цей ярмарок довозили товари з Москви, Нижнього Новгорода, Києва, Одеси, Херсона, Бердичева, Варшави. З багатьох міст Росії, з південних міст України, Бессарабії тощо прибували і покупці.

На початок 60-х років XIX ст. у місті налічувалося понад 23 тис. чоловік. Найчисленнішим станом були міщани: ремісники, дрібні торговці, домовласники. Вони платили подушну подать, різні збори за право виробляти й торгувати, відбували рекрутську повинність, аж до 1863 року підлягали фізичним покаранням. До 80-х років XVIII ст., коли фортеця служила військовим укріпленням, її коменданти примушували міщан косити сіно, возити дрова для потреб гарнізону. Під час воєн їм доводилося платити підвищені податі, виконувати гужову повинність, утримувати на свої кошти військовий лазарет тощо. На початку 60-х років з 2502 будинків в місті було лише 197 кам’яних, решта — дерев’яні, під солом’яною або тесовою покрівлею. Лише з кінця XVIII ст. до середини 30-х років XIX ст. тут сталися 4 великі пожежі, які завдали значних збитків населенню. Багато лиха зазнавало воно і під час весняних розливів Інгулу.

Тільки в 40-х роках XIX ст. Єлисаветград почав впорядковуватись. Були сплановані квартали, на трьох центральних вулицях з’явилися ліхтарі. У 1845 році через Інгул, що перетинав місто, зведено міст. Найвищою будовою в цей час був триповерховий палац на Двірцевій вулиці, споруджений 1848 року.

Відсутність медичного обслуговування цивільного населення, каналізації, нестача питної води спричиняли поширення епідемій. За 1770—1813 рр. в Єлисаветграді 4 рази лютувала чума. П’ять разів його спустошувала холера. Тільки у 1823 році в приміщенні військового лазарету було відкрито першу міську лікарню на 54 ліжка, яку обслуговував один лікар.

Протягом 1788—1797 рр. у Єлисаветграді працювала хірургічна школа — один з перших навчальних медичних закладів на Україні. За весь період її існування тут навчалося 247 учнів та 10 волонтерів. У школі викладали відомі на той час лікарі: терапевт О. Ф. Звіряков, один з учителів М. І. Пирогова — анатом Є. П. Мухін, хірург Д. В. Волганецький та інші. У період Кримської війни (1853—1856 рр.) у військовому лазареті, розташованому в фортеці, деякий час працював видатний вчений, основоположник військово-польової хірургії М. І. Пирогов.

У 1763 році при фортеці відкрито школу для дітей офіцерів. В середині 60-х років її відвідувало 90 учнів. Вчили їх тут тільки читати й писати. На 1861 рік у місті функціонували повітове та жіноче училища, три одно класні жіночі та 2 чоловічі школи. 40 вчителів виховували тут понад 700 учнів — переважно дітей дворян, духівництва, купців. Була книжкова крамниця.

З 1830 року до міста почали приїжджати театральні трупи з Харкова, Полтави тощо. Перші спектаклі ставились у дерев’яних балаганах, а на початку 40-х років купець Плотников збудував на вулиці Великій Перспективній театральне приміщення. Тут у 1847 році визначний угорський музикант і композитор Ф. Ліст дав свої останні концерти.

Із скасуванням кріпацтва економічний і культурний розвиток Єлисаветграда, який з 1865 року знову стає повітовим центром, пожвавлюється. До середини 90-х років кількість його фабрично-заводських підприємств збільшилась удвічі, а обсяг їх виробництва зріс більш як у 13 разів.

У 1868 році залізнична лінія Балта—Єлисаветград зв’язала місто з Одесою. Наступного року закінчилось спорудження залізниці Єлисаветград—Кременчук, що сполучила його з водним шляхом по Дніпру та Донецьким басейном.

У ці роки район Єлисаветграда перетворюється на один із центрів інтенсивного розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. В 60—90-х рр. місто, як відзначив В. І. Ленін, було в числі найбільших на Україні ринків дешевої робочої сили. В пошуках заробітку сюди щорічно збиралося до 10 тис. селян.

Близько двох третин підприємств пореформеного Єлисаветграда займалися переробкою продуктів хліборобства і тваринництва. Особливо широким попитом не тільки всередині країни, а й па ринках Австрії, Пруссії, Туреччини, Єгипту користувалася продукція єлисаветградських млинів. Якщо 1884 року в місті 5 парових млинів виробляли борошна на 200 тис. крб., то через два десятиріччя 13 млинів давали продукції на суму понад 3 млн. карбованців.

Швидкий розвиток капіталістичного сільського господарства прискорив будівництво підприємств для виготовлення сільськогосподарських машин і знарядь. Протягом 60—90-х рр. тут відкрито 8 заводів цієї галузі. Уже в середині 90-х років на них працювало майже 58 проц. фабрично-заводських робітників міста. Більшість цих підприємств належала іноземцям (Ельворті, Краузе, Яскульському, Бургардту, Кеслеру та іншим). Виділявся серед них завод сільськогосподарських машин, який виріс з майстерні, заснованої у 1874 році англійськими капіталістами Робертом і Томасом Ельворті (нині завод «Червона зірка»). У 80-х роках XIX ст. він почав випускати машини власної конструкції (молотарки, сівалки, кінні приводи тощо), які були добре пристосовані до грунтів країни. Саме на цьому заводі у 1888 році робітники-умільці, імена яких залишились невідомими, сконструювали першу в Росії рядкову сівалку. їх винахід заводчик запатентував на своє ім’я. Після вдосконалення вона займала перше місце за якістю серед сівалок, які випускалися в країні і за рубежем, одержувала відзнаки на всеросійських і міжнародних виставках. [[1]]

Exampleдло.jpg