Творчий шлях Овідія. “Сумні елегії” – відображення жорстокої долі поета
Зміст
Ідея проекту
Життєвий шлях Овідія,його нелегка доля та шлях становлення як поета.
Автор проекту
А.А.С.
Матеріали проекту
Інтернет ресурси проекту
Додаткові матеріали проекту
Результати проекту
Презентація на тему: "Творчий шлях Овідія. “Сумні елегії” – відображення жорстокої долі поета"
Життя
Овідій
Згідно з автобіографічним твором «Скорботні елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім'ї вершницького стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, — а опісля членом судової колегії децимвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Секстом Пропорцієм й Тибуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор'ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії.
У грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи — грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині сучасне місто Констанца на території Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений в династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.
Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Августа у 14 н. е., з'явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов через суперечку між Тиберієм та Германіком. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.
Творчий шлях
Овідій виховувався в атмосфері імперії Октавіана Августа, коли по закінченню громадянських воєн надзвичайно зросла заможність італійських землевласників. Поет відобразив у своїй творчості ідеологію вершницького стану, що досяг в той час свого найвищого економічного розвитку. Соціальна та філософська проблематика, характерна для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві чужа. В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не глибокі почуття, а дотепна іронічна гра традиційними літературними мотивами, з постійними переспівами як попередників, так і самого себе. Твори Овідія відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю, яким він володів досконало.
Блискучій поетичний дебют Овідія («Любовні елегії») пов'язаний з еротичною елегією, поширеним жанром в його час. В цьому жанрі відбилися настрої середніх верств суспільства, які поринали від суспільної діяльності в сферу особистого життя. Поет згадує своїх попередників — Корнелія Галла, Альбія Тібулла та Секста Пропорція; однак він не був лише наслідувачем, свої елегії він складає в цілком іншій тональності, грайливого, часом легковажного трактування теми кохання. Публічні декламації «Любовних елегій» відразу принесли їх авторові загальне визнання.
"Сумні елегії"-відображення жорстокої долі поета
«Скорботні елегії». Залишаючи Рим, Овідій вирішив назавжди покінчити з поетичною творчістю, вважаючи її причиною нещастя, що обрушилося на нього. Проте вчасно зрозумів, що його талант стане єдиним джерелом підтримки і натхнення в нових, суворих і незвичних, умовах існування. За період заслання він створив п’ять книг «Скорботних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань з Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета.
І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:
Як виринає в душі скорботної ночі картина,
Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув,
Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув,
Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні…
Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,
Сльози по щоках її, наче та злива, текли…
Де тільки глянути, скрізь тут ридання лунали і стогін,
В домі моїм раз у раз плач похоронний лунав:
Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,
В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі.
Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен:
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Перебуваючи в цілковитій залежності від волі принцепса, поет намагається виправдатися перед Августом. II книга складається з єдиної великої елегії (578 рядків). Поет доводить свою невинуватість, висловлює щирий жаль із приводу своїх помилок, але водночас нагадує, що з ним слід рахуватись, бо його поетична слава вже широко розійшлася по країні:
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів знає Назона…
Поет запевняє принцепса у своїй вірності. Виправдовуючи «Науку», він подає своєрідний перелік літературних геніїв Греції та Риму, які зовсім не цуралися еротичної теми. У кінці він просить не повернення до Рима, а поліпшення елементарних життєвих умов:
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах.
Три останні книги написані вже в 10—12 pp. н. е. В них Овідій оповідає про чужу країну з незвичними для нього законами, мораллю і звичаями, ті труднощі, які доводиться йому долати і до яких він ніяк не може звикнути, про суворих людей, серед яких він живе. У цих віршах відсутня всяка манірність чи навіть натяк на бажання «погратися» красивими словами. Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні…
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги. Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
Необоронене скрізь ворог добро забира, Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу…
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани…
Поет відчуває нестямний страх за власне життя. Пізніше він писатиме, що ніколи в житті не брав зброї в руки, а тут, щоб захистити себе, потрібно було боронити місто, і він неодноразово пліч-о-пліч стояв з іншими мешканцями і бився з ворогами.
