Відмінності між версіями «Навчальний курс "Українська мова за професійним спрямуванням"»

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук
(Теоретичний матеріал)
(Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем)
Рядок 270: Рядок 270:
  
 
===Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем ===
 
===Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем ===
 +
 +
Теоретичний матеріал.
 +
Лекція 1.
 +
 +
Перемовини – обговорення певного питання з метою з’ясування по-зицій сторін або підписання угоди. Вони проводяться на різних рівнях, з різною кількістю учасників, можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій відносно рішен¬ня обговорюваної проблеми) укласти угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників.
 +
Перемовини виконують такі функції: інформаційно-комунікативну досягнення домовленостей; регулювання, контроль, координація дій.
 +
Дослідники розрізняють два підходи до перемовин:
 +
а) конфронтаційний, який має суб’єкт-об’єктний характер, – це протистояння сторін, їхня впевненість у тому, що треба здобути перемогу будь-якою ціною, а відмова від неї – це поразка;
 +
б) партнерський, який має суб’єкт-суб’єктний характер, – це спільний аналіз проблеми, в результаті якого учасники шукають найкращі найбільш взаємовигідні варіанти розв’язання проблеми.
 +
Класифікація перемовин:
 +
• за кількістю учасників: двосторонні, багатосторонні;
 +
• за повторюваністю: разові, постійні;
 +
• залежно від цілей: перемовини, що спрямовані на встановлення взаємин; на нормалізацію несприятливих стосунків; на зміну характеру контактів і надання їм нового, більш високого рівні на одержання додаткових результатів;
 +
за змістом: політичні, економічні, особисті;
 +
• за характером: офіційні (їх завдання – підписання відповідних документів, що мають юридичну силу), неофіційні (без підпи¬сання відповідних юридичних документів).
 +
Основною метою перемовин є прийняття (після спільного об¬говорення проблеми) рішення, яке може бути: конструктивним, що пов’язане з реальними змінами до кращого; деструктивним (руй¬нівним); пропагандистським (пов’язане з обіцянками на словах без відповідних зобов’язань); заспокійливим (що заспокоює суспільну думку).
 +
Перед тим, як сісти за стіл перемовин, слід виробити чітку страте¬гію, усвідомити можливі труднощі й максимально підготуватися до них. Стратегія передбачає:
 +
• уважне вивчення особистісних характеристик і особливостей майбутнього співрозмовника, його ділових інтересів, способів ведення перемовин;
 +
• створення сприятливої атмосфери для перемовного процесу, обміркування висловлювань та доказів, ефективних прийомів впливу на співрозмовника;
 +
• продумування «шляхів відступу» і нейтралізації зауважень;
 +
• підготовку ефектного завершення перемовин.
 +
Розрізняють кілька стратегій ведення перемовин. Перша стратегія ведення перемовин полягає у протистоянні крайніх позицій сторін. Опо¬ненти вперто відстоюють свої погляди, розв’язання проблеми затягу¬ється, псуються стосунки між учасниками перемовин. Друга стратегія перемовин передбачає розв’язання проблем, з урахуванням їхнього змісту, інтересів обох сторін та отримання такого результату, який був би обґрунтований і не залежав би від волі жодної зі сторін. Третя стратегія – розуміння сторонами необхідності пошуку прийнятного для обох сторін рішення. Кінцевий результат не лише обґрунтовується певними нормами, критеріями незалежно від волі сторін, а й відповідає інтересам учасників перемовин.
 +
Перемовини мають три стадії:
 +
1. Підготовка до перемовин (аналіз ситуації) передбачає з’ясування мети, проблеми, оцінювання ситуації, формування загального підходу, визначення позицій під час перемовин та можливих варіантів розв’язання проблеми, їх аргументація, вироблення правильного й коректного ставлення до співрозмовника: установлення контакту з партнером; створення приємної атмосфери спілкування; пробудження інтересу до ваших пропозицій; з’ясування побажань іншої сторони; забезпечення переходу до діалогу.
 +
2. Проведення перемовин. Фахівці з проблем усного ділового спіл-кування рекомендують дотримуватися таких принципів щодо ведення перемовин:
 +
Розмежування суті проблеми і стосунків учасників перемовин. Якщо виникають непорозуміння, треба уважно, спокійно вислухати партнера, а потім можна уточнити чи спростувати його аргументи, при цьому варто пожартувати, змінити інтонацію, використати певні жести і навіть вибачитися.
 +
Визначення інтересів сторін. Надзвичайно важливо чітко визначити свої інтереси, переконливо аргументувати та відстоювати їх. Водночас треба враховувати й поважати інтереси іншої сторони, з розумінням ставитися до пропозицій опонентів.
 +
Розгляд взаємовигідних варіантів. Під час обговорення проблем доцільно розглядати кілька варіантів вирішення її. Для їх пошуку можна використати метод «розумової атаки», щоб виокремити більше ідей для розв’язання проблеми. Можна також проблему переділити на частини і приймати рішення поетапно. Якщо обом сторонам важко дійти згоди,  можна звернутися за порадою до третьої особи, тобто до посередника. Посереднику не обов’язково заглиблюватися в позицію кожної сторони, його завдання – знайти найкращий варіант можливого вирішення проблеми і допомогти сторонам дійти згоди. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх зауважень доводить роботу до логічного завершення.
 +
Застосування об’єктивних критеріїв. Перш ніж дійти згоди, опоненти мають обговорити умови справедливої домовленості. Щоб досягти успіху, треба ретельно готувати кожне рішення, бути відкрити для доказів, не піддаватися тискові.
 +
На результативність перемовин впливає психологічна атмосфера, тому бажано дотримуватися таких правил:
 +
1) не говорити голосно (бо партнер подумає, що ви йому нав’язуєте свою думку) або тихо (партнер не буде впевненим у тому, що добре вас почув), швидко (партнеру хочеться розібратися в почутому і сфор¬мулювати свою думку) або повільно (партнерові може видатися, що ви просто гаєте час);
 +
2) серед учасників перемовин знайти «ключову постать», від якої залежатиме розв’язання питання, до думки якої прислухаються;
 +
3) бажано за наявності «гострих кутів» під час обговорення не вживати слова та вирази, що передають твердість вашого підходу, наприклад: безумовно, тільки так, остаточно тощо, їх краще замі¬нити на такі: мені здається, я думаю, може, це буде кращий варіант.
 +
3. Завершення перемовин.
 +
Якщо хід перемовин був позитивним, то на завершальній стадії резюмують, стисло повторюють основні положення, які розглядалися під час обговорення, характеризують ті позитивні моменти, з яких до¬сягнута згода сторін. Це дозволить упевнитися в тому, що всі учасники перемовин чітко розуміють суть основних домовленостей майбутньої угоди. Ґрунтуючись на позитивних результатах перемовин, доцільно обговорити перспективу нових зустрічей.
 +
За негативного результату перемовин варто зберегти суб’єктивний контакт з партнером. У цьому разі акцентується увага не на предметі перемовин, а на особистих аспектах, що забезпечать ділові контакти в майбутньому, тобто слід відмовитися від підсумовування тих розділів, де не було досягнуто позитивних результатів. Бажано знайти цікаву для обох сторін тему, яка зможе розрядити ситуацію і допоможе створити дружню, невимушену атмосферу прощання.
 +
Перед підписанням угоди ще раз уважно перечитують її, щоб уник¬нути непорозумінь.
 +
 +
2. ЗБОРИ ЯК ФОРМА ПРИЙНЯТТЯ КОЛЕКТИВНОГО РІШЕННЯ
 +
Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори – зустріч, зібрання членів якої-небудь організації, що про¬водяться з метою спільного обміну думками з певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються члени будь-якого колективу, яких єднає якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати та ін.).
 +
За складом учасників збори поділяються на: відкриті – зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті –зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб. Виділяють окремо ще урочисті збори – зібрання з нагоди відзна¬чення певних урочистостей чи історичних дат.
 +
Збори готуються заздалегідь, і що ретельніше, то кращим буде їх результат.
 +
Збори складаються з таких етапів:
 +
1. Підготовка зборів: зазвичай займається робоча група, члени якої зацікавлені в результаті.
 +
2. Висвітлення проблеми та її обґрунтування. Керує зборами голова або президія, яку обирають учасники. Доповідає авторитетна особа, яка добре володіє предметом обговорення і вміє кваліфіковано його викласти.
 +
Пам’ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу доповіддю. Фахівці рекомендують близько 10-12% загального часу,  відведеного для доповіді, присвятити вступові, 4-5% – висновкам, а решту – основній частині.
 +
3. Обговорення проблеми. Після основного виступу з доповіддю за темою, винесеною на розгляд, починається її обговорення. Ефективнішими будуть ті виступи, до яких учасники зборів готувались заздалегідь. Виступ краще присвятити одній темі і дібрати вагомі аргументи на захист своєї позиції та підготувати відповідні пропозиції. Обговорення припиняється тоді, коли на запитання: Чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми? – відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизують, готують проект рішення, який пропонують на розгляд учасниками зборів, доповнюють іншими пропозиціями.
 +
4. Ухвалення рішення. Рішення складається з двох частин: констатування (виклад ситуації) та ухвалення (оцінка проблеми, завдання, що треба зробити, кому і коли, а також визначення особи, на яку покладається контроль за виконанням рішення).
 +
Збори будуть ефективними, а ця форма колективного обговорення проблем популярною, якщо через деякий час учасникам буде доведено інформацію про виконання прийнятого рішення.
 +
 +
3. НАРАДА
 +
Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийнят¬тя рішень у всіх сферах громадського й політичного життя, форма управлінської діяльності, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників, дієва форма залучення членів трудового колективу до розв’язання завдань.
 +
Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Нарада матиме позитивний результат лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на об¬говорення проблеми, крім того, сама проблема має бути значущою для всіх присутніх. Нараду проводить голова, який повинен мати не тільки організаторський хист, а й уміти стежити за перебігом дискусії, об¬мірковувати й добирати слушні запитання, систематизовувати різні погляди, вчасно робити висновки.
 +
Класифікація ділових нарад
 +
1. За метою й завданням:
 +
• навчальна (передати учасникам певні знання і у такий спосіб підвищувати їх фаховий рівень);
 +
• роз’яснювальна (керівник намагається переконати учасників наради у доцільності, правильності та своєчасності його стратегії та дій);
 +
• проблемна (розроблення шляхів і методів розв’язання проблем, проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців);
 +
• координаційна (координація роботи підрозділів);
 +
• диспетчерська (оперативна) нарада (отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішення) проводять її у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам підготуватися, відносно нетривала – 20–30 хв; її доцільно розпочинати коротким звітом (інформацією) про стан справ, виконання рішень попередньої наради, вказати на труднощі, що виникли, підсумком за минулий період;
 +
• інструктивна (інформаційна) нарада (передавання учасникам вказівок і розпоряджень, роз’яснення їх і деталізація відносно конкретних умов роботи, встановлення методів і строків виконання вказівок, визначення завдань) доцільна, якщо запропо¬нована увазі присутніх інформація багатоаспектна, передбачає неоднозначні способи дій, вирізняється неординарністю.
 +
2. За способом проведення:
 +
• диктаторська нарада (право голосу має тільки керівник; він викладає свої погляди, видає наказ або вказівку; кількість учас¬ників нерегламентована; збереження ієрархії працівників, од¬нозначність у постановці завдань, швидке виконання рішень);
 +
• автократична нарада (перебіг її передбачає запитання керів¬ника і відповіді учасників наради; на вимогу або за дозволом керівника допускаються виступи; кількість учасників обмежена).
 +
• сегрегативна нарада передбачає порядок, за якого керівник сам визначає тих, хто має виступити, тобто тих, кого він бажає вислухати;
 +
• дискусійні нарада – демократичний спосіб розв’язання про¬блем, що виносять на нараду. Такі наради організовують у разі потреби координації дій співробітників або підрозділів, їх може проводити як керівник, так і обраний учасниками голова. Кіль¬кість учасників обмежена, але не більше 15 осіб. Кожен учас¬ник дискусійної наради має можливість вільно викласти свою думку, що сприяє підвищенню відповідальності за виконання ухвалених рішень, дає змогу відкрито обговорювати будь-які погляди, сприяє згуртованості членів колективу;
 +
• довільна нарада має місце тоді, коли обмінюються думками працівники, професійні обов’язки яких тісно взаємопов’язані. Вона відбувається без порядку денного, без голови, на ній не приймають ніяких рішень. Прикладом такої наради є обговорення керівником, його заступниками, помічниками, провідними спеціалістами загального стану справ або важливої проблеми,
 +
3. За ступенем підготовленості:
 +
1. запланована (щотижневі наради проводять за встановленою періодичністю, у точно визначений час, зі сталим складом учасників, з постійним порядком денним);
 +
2. позапланова проводиться у разі виникнення непередбачуваних, надзвичайних ситуацій (наприклад, за умови надходження нор¬мативного документа, що змінює порядок роботи).
 +
4. За технікою проведення:
 +
• нарада, проведена методом «мозкової атаки», має такі особливості:
 +
- Її присвячують тільки одній проблемі, як правило, важливій.
 +
- Учасники наради (не більше 10-12 осіб) уточнюють формулювання проблеми, після чого її фіксують на дошці або плакаті. Запрошують осіб, зацікавлених у вирішенні проблеми, працівників, що вирізняються високим інтелектом, самостійністю і незалежністю суджень, знанням предмету наради.
 +
- Кожен учасник наради висловлюється тільки з вказаної проблеми, основою кожного виступу є конструктивна про¬позиція. Під час формулювання пропозицій автор уникає покликань, пояснень, доведень, аргументацій (подаються тільки на вимогу голови), критика внесених пропозицій заборонена.
 +
- Усі пропозиції систематизують за такими критеріями: вартісність, оригінальність та ін. Потім у скороченому вигляді їх фіксують на дошці у вигляді пунктів проекту рішення.
 +
- Пункти, з яких досягнуто загальної згоди, фіксують у про¬токолі засідання, який підписують усі учасники.
 +
- Пункти, з яких згоди не досягнуто, фіксують для їх подальшого доопрацювання і обговорення. Описаний метод не можна визнати універсальним. Проте користуватися ним доцільно в ситуаціях, коли рішення не може бути прийнято на основі думки більшості, коли потрібні компроміс і погодження інтересів. Крім того, під час обговорення є можливість об’єктивно оцінити здібності кожного учасника і зробити висновок про доцільність його подальшої участі у подібних нарадах.
 +
• «нарада без наради» проводиться у три етапи:
 +
1. Керівник формулює у письмовому вигляді проблему, яка вимагає прийняття колективного рішення.
 +
2. Добираються необхідна інформація і вихідні матеріали для розв’язання проблеми, а також складається список осіб, які можуть взяти участь у пошуку оптимальних рішень; їм надсилають бланки з письмовим формулюванням проблеми.
 +
3. Кожен із учасників повинен виробити свою точку зору і письмово викласти її на тому ж бланку. Один з учасників обговорення, призна¬чений керівником, збирає заповнені бланки, знайомиться з їх змістом, спілкується з кожним учасником, уточнюючи пропозиції та приймає остаточне рішення щодо вирішення проблеми. У розв’язанні складних питань бере участь керівник.
 +
В організації ділової наради можна виділити три етапи: підготовка наради; перебіг наради; підсумовування наради.
 +
 +
Організація ділової наради
 +
1. Підготовка наради:
 +
1.1. Планування.
 +
1.2. Підготовка доповіді і проекту рішення.
 +
1.3. Підготовка документів і приміщення.
 +
1.4. Підготовка учасників до наради. 2. Проведення наради:
 +
2.1. Відкриття наради
 +
2.2. Виголошення
 +
        доповіді.
 +
2.3. Відповіді на
 +
      запитання.
 +
2.4. Обговорення
 +
        доповіді. 3. Підбиття
 +
підсумків наради:
 +
3.1. Прийняття     
 +
        рішення
 +
3.2. Підписання
 +
        протоколу.
 +
3.3.Контроль вико-
 +
      нання прийнятих
 +
      рішень.
 +
 +
4. ДИСКУСІЯ
 +
Дискусія (від лат. discussio – дослідження, розгляд) – діалогічний метод творчої діяльності групи осіб, побудований на публічному, відкритому, доброзичливому обговоренні актуального, але спірного питання і спрямований на певний позитивний результат. Дискусія – діалог не внутрішній, а зовнішній, відкритий.
 +
Предметом дискусії не може бути другорядне, випадкове для кон-кретної аудиторії питання, воно має бути проблемним, важливим у цій ситуації й водночас викликати неоднозначні думки та пропозиції.
 +
Справжня дискусія – не суперечка, не з’ясовування стосунків, вона передбачає об’єктивне й доброзичливе обговорення питання з обов’язковою повагою як до своїх прихильників, так і до опонентів, з опорою на особистісно-діалогічний стиль спілкування. Тому за резуль¬татами дискусії не може бути переможців і переможених,
 +
Дискусія як метод вирішення проблеми зазвичай конструктивна, тобто спрямована на певний позитивний результат, на просування у розв’язанні спірного питання.
 +
Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі формулюють тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, визначити час і місце проведення дискусії. Здебільшого ефективність дискусії зумовлює вибір теми для обговорення, тому краще формулювати її проблемно. Якщо тема дискусії є занадто складною, доцільно зробити невели¬кий вступ, щоб учасникам було легше визначитися щодо основних понять.
 +
На другому етапі обговорюють ті питання, які було винесено на порядок денний, виявляються позиції учасників, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання мислити активно.
 +
Є певні вимоги до поведінки учасників дискусії:
 +
• вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію;
 +
• кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять;
 +
• усім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки, не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників.
 +
Під час дискусії народжується багато різних думок, здебільшого полярних (від крайніх лівих до крайніх правих), і тоді учасники починають тяжіти до тих людей, думки яких для них є близькими.
 +
Готуючи і проводячи дискусію, треба враховувати певні етичні та психологічні вимоги до неї: якщо учасники дискусії матимуть єдину мотивацію, то прагнутимуть знайти відповіді на питання, що їх хвилюють; якщо вони не будуть достатньо поінформовані про предмет обговорення, то не витрачатимуть час на дискутування з приводу «білих плям». Водночас, якщо вони матимуть вичерпну інформацію з питання, то дискусія не матиме сенсу. Коли дискусія відбуватиметься, в атмосфері доброзичливості та поваги, то учасники розійдуться з почуттям задоволення від проведеної роботи.
 +
Для того, щоб дискусія була корисною і сприяла ефективному розглядові порушеної проблеми, варто дотримуватися певних правил:
 +
• не викликати в опонента стану афекту, гніву, роздратування, щоб послабити його позицію або спровокувати до логічних помилок;
 +
• не принижувати гідності опонента, виявляти повагу до нього;
 +
• не відволікати від предмета обговорення;
 +
• не припускати звинувачень на адресу опонента;|
 +
• не використовувати психологічне тиснення на опонента;
 +
• не використовувати «ні», особливо, коли опонент говорить «так»;
 +
•  не радіти відкрито з приводу поразки опонента.
 +
Про результативність дискусії можна говорити тоді, коли учасники сформували певну думку щодо обговорюваного питання або підтвердили ті погляди, які мали до початку колективного обговорення. Яки під впливом дискусії у частини учасників кардинально змінилися погляди, то це означає, що подіяв «ефект переконання». Він буде навіть, тоді, коли в декого зародилися тільки певні сумніви щодо правильно своїх поглядів. «Нульовий ефект» дискусії буває тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінилися. Зазвичай це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та через непідготовленість до неї. Якщо під час дискусії в декого змінилися погляди на протилежні тим, які хотіли сформувати її організатори, то це означає «ефект бумерангу», тобто негативний результат дискусії.
 +
Іноді обговорення проблеми перетворюється з дискусії на суперечку, при цьому виникає комунікативний конфлікт. Суперечка – це зіткнення різних думок, під час якого кожна із сторін відстоює тільки свою по¬зицію. Учасники вступають у суперечку для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опонента та одержання додаткової інформації.
 +
 +
Форми організації дискусії
 +
«Дерево рішень». Цей метод застосовується під час аналізу ситуації й допомагає досягнути повного розуміння причин, які зумовили прийняття того чи іншого важливого рішення в минулому.
 +
Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а ведучий заносить у колонки переваги і недоліки кожного з них.
 +
Методика проведення:
 +
1. Ведучий визначає завдання для обговорення.
 +
2. Учасникам надається основна інформація з проблеми.
 +
3. Ведучий поділяє колектив на групи по 4-6 осіб. Кожній групі роздають таблиці та яскраві фломастери. Визначається час на ви¬конання завдання (10-15 х в.).
 +
4. Учасники дискусії заповнюють таблицю й приймають рішення з проблеми.
 +
5. Представники кожної групи розповідають про результати.
 +
        Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу. Група з 3-5 осіб дискутує на заздалегідь обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або ставлять запитання учасникам бесіди.
 +
Ток-шоу дає можливість чітко висловити різні точки зору за заданою темою, але для цього учасники обговорення повинні бути добре під¬готовлені. У всіх рівні умови – 3-5 хвилин. Ведучий повинен стежити, щоб учасники не відхилялись від заданої теми.
 +
Методика проведення дискусії:
 +
1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє правила проведення дискусії, регламент виступів.
 +
2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб глядачі були навколо столу основних дійових осіб.
 +
3. Ведучий починає дискусію: представляє учасників і оголошує тему.
 +
4. Першими виступають учасники (20 хв), після чого ведучий за¬прошує глядачів узяти участь в обговоренні.
 +
5. Після дискусії ведучий підсумовує, стисло аналізує висловлю¬вання учасників.
 +
Дискусія «Мозковий штурм». Ефективною формою організації дис-кусії, якою послуговуються досвідчені керівники для пошуку виходу з проблемних ситуацій, є «мозковий штурм» – метод колективного продукування великої кількості нових ідей і варіантів рішення складних, творчих завдань, які недоступні розуму та зусиллям однієї людини, за короткий проміжок часу. Метод було запропоновано ще у 40-х роках минулого століття американським психологом А. Осборном.
 +
Під час обговорення учасники повинні працювати «як один мозок», цілеспрямований на генерування нових ідей. Висловлені ідеї переглядаються і відбирається краща, найправильніша або найефективніша. Кожен учасник зосереджує свою увагу на пошуку нових підходів, а не на критиці висловлених іншими думок, а відтак усі учасники можуть спокійно висловлювати свої думки.
 +
Процес «мозкового штурму» передбачає дві стадії: на першій вноситься якомога більше ідей або рішень проблеми, на другій аналізуються ідеї і відбираються кращі і найбільш придатні для подальшого, опрацювання. Участь у спілкуванні з використанням цього методу, згуртовує колектив, значно підвищує їх інтелектуальний потенціал. Прикладом «мозкового штурму» є гра «Що? Де? Коли?».
 +
Для того, щоб таке спілкування було ефективним, доцільно розглядати лише одну проблему. За кількістю учасників оптимально буде група від 7 до 13 осіб. Важливо розмістити учасників по колу, що вони добре бачили один одного і були рівноправними. Психологічний бар’єр у такій групі зникає швидше, якщо склад учасників більш-менш однорідний, варто обмежити час обговорення (у межах від 15 хвилин до 1 години), бо брак часу стимулює діяльність мозку.
 +
Основні правила застосування методу «мозкового штурму» такі:
 +
- Серед присутніх виділяються підгрупи генераторів, критиків захисників ідей та підгрупа остаточного оцінювання запропонованих ідей;
 +
- Під час «мозкової атаки» усі рівні, немає ні керівника, ні підлеглих – є ведучий і учасники.
 +
¬- На етапі генерації ідей заборонені будь-які критичні зауваження і оцінки. Кожна пропозиція фіксується (на дошці, в зошитах, за допомогою магнітофона).
 +
- Дозволяється ставити запитання з метою уточнення і розвитку ідеї.
 +
- Неодмінною умовою «штурму» є оптимізм, впевненість у позитивному результаті. Утверджується особистісно-діалогічний стиль спілкування, доброзичливість.
 +
- Етап  –  висування ідей – може бути проведений у два-три періоди по 7-10 хвилин. Групи критики, захисту й оцінювання після кожного періоду приймають рішення і занотовують їх до протоколу «штурму». Під час критики ідей будь-яка форма їх захисту заборонена. Автор ідеї теж висловлює свою думку про її недоліки.
 +
- На прикінцевому етапі критика знову заборонена, висловлюються лише пропозиції щодо розвитку найбільш оригінальних ідей і їх практичної реалізації. Ведучий узагальнює результати творчої роботи, називаючи ідеї і способи розв’язання поставлених завдань.
 +
Дебати – обговорення якого-небудь питання, полеміка. Найго¬ловніше у дебатах – передавання повідомлення якомога зрозуміліше, водночас апелюючи до повідомлення опонента, тобто завдання деба¬тів – переконати опонентів і слухачів у правильності поглядів.
 +
Усі промовці намагаються залучити на свій бік якомога більшу кількість людей, тому дебати мають характер змагання, за регламентом якого слідкує ведучий. Голова під час дебатів повинен простежити, щоб кожен промовець ефективно використав відведений йому час, а також захистити доповідача від неправомірних атак опонентів. Важливо, щоб учасники дебатів узгодили з головою правила й форму дебатів до початку.
 +
Зазвичай дебати складаються з таких трьох етапів:
 +
1. Формулювання та обґрунтування власного бачення проблеми.
 +
На цьому етапі важливо справити сильне враження, адже перший удар – половина виграної битви. Викласти власний погляд чітко і зрозуміло упродовж обмеженого часу – справжнє мистецтво, головним для якого є чотири чинники: увага аудиторії, актуальність питання, аргументація, сприймання присутніми.
 +
Щоб вас сприймали слухачі, треба:
 +
- бути доброзичливим і відвертим;
 +
-  не применшувати своїх можливостей, але й не перебільшувати їх;.
 +
- не дозволяти собі ставитися зверхньо як до присутніх, так і до опонентів;
 +
- демонструвати інтерес до свого опонента, поважати його думки, навіть якщо вони різко протилежні вашим.
 +
2. Обмін аргументами й запитаннями із залу. Це етап, на якому доповідачам дозволяється перебивати одне одного, а також передбачені запитання із залу.
 +
Дебати – це стратегічна тактична гра, одержати перемогу в які означає переконати присутніх. На другому етапі важливо вміти викорис-товувати зустрічні методи: заспокійливий протест (Ви, певно, погано поінформовані? Ви зовсім не маєте рації?); умовне схвалення (Певна річ, Ви маєте рацію і донедавна це справді було так, але я можу навести такі зміни...); тактика ігнорування: ви нехтуєте реакцією опонента, і поверхово розглядаєте його заперечення, водночас наводите переконливі аргументи «за»; відкладна тактика: ви визнаєте, що є певний сенс у аргументах опонента, але зараз вони недоречні, можливо, вони стануть у пригоді пізніше; повторення: щоб переконати присутніх, ви повторюєте свої аргументи, послуговуючись різними мовними засобам: підміна понять: заперечуючи опонентові, ви змінюєте його аргументи на: Так, це дуже цікаве запитання. Це, певна річ, цікаве запитання.
 +
3. Останнє слово опонентів. Третій етап дебатів найкоротший кожному з опонентів надається ще одна можливість висловитися. Щоб прикінцеве слово було дієве, необхідно ще раз наголосити на суті виступу.
 +
Отже, ці та інші методи спілкування дають змогу генерувати ідеї, збагачувати творчу діяльність організації, а керівникові оперативніше впроваджувати нововведення.
  
 
====Практичні завдання====
 
====Практичні завдання====
Рядок 277: Рядок 450:
  
 
[https://owncloud.kspu.kr.ua/index.php/s/4C5hSXyOOt0R5DT Самостійна робота №1]
 
[https://owncloud.kspu.kr.ua/index.php/s/4C5hSXyOOt0R5DT Самостійна робота №1]
 
  
 
===Тема 5. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації===
 
===Тема 5. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації===

Версія за 12:55, 25 жовтня 2016


Зміст

Назва курсу

"Українська мова за професійним спрямуванням"


Галузь знань

0101 Педагогічна освіта

напрям підготовки 6.010106 Соціальна педагогіка

освітньо-кваліфікаційний рівень: бакалавр

Мета та завдання навчального курсу

Мета є підвищення рівня загальномовної підготовки, мовної грамотності, комунікативної компетентності студентів, практичне оволодіння основами офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови, що забезпечить професійне спілкування на належному мовному рівні.

Завдання:

  • сформувати чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;
  • забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення;
  • виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;
  • розвивати творче мислення студентів;
  • виховати повагу до української літературної мови, до мовних традицій.
  • сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.


У результаті вивчення навчального курсу студент повинен

знати:

  • ґрунтовно засвоїти норми сучасної української літературної мови й практично оволодіти ними;
  • правильно використовувати різні мовні засоби відповідно до комунікативних намірів; влучно висловлювати думки для успішного розв’язання проблем і завдань у професійній діяльності;
  • сприймати, відтворювати, редагувати тексти офіційно-ділового й наукового стилів;


вміти:

  • скорочувати та створювати наукові тексти професійного спрямування, складати план, конспект, реферат тощо, робити необхідні нотатки, виписки відповідно до поставленої мети;
  • складати різні типи документів, правильно добираючи мовні засоби, що репрезентують їх специфіку;
  • послуговуватися лексикографічними джерелами (словниками) та іншою допоміжною довідковою літературою, необхідною для самостійного вдосконалення мовної культури.


Робоча програма курсу

Глосарій до курсу "УМПС"

Автор (автори) курсу

Афанасьєва Лариса Іванівна


Учасники

Сторінка координування курсу "Назва курсу" викладач



Графік навчання

Варіант Структура

Змістовий модуль 1

Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного мовлення

Тема 1. Державна мова — мова професійного спілкування

Тема 2. Основи культури української мови

Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Змістовий модуль 2. Професійна комунікація

Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності

Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

Тема 3. Культура усного фахового спілкування

Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем

Тема 5. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації

Тема 6. Документація з кадрово-контрактних питань

Тема 7. Довідково-інформаційні документи

Тема 8. Етикет службового листування

Змістовий модуль 3

Навчальні теми змістового модуля 3.



Зміст курсу

Змістовий модуль 1. Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного мовлення

Тема 1. Державна мова — мова професійного спілкування

Теоретичний матеріал

1. МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ РІЗНОВИД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Мова професійного спілкування є соціальним варіантом сучасної літературної мови, якою послуговуються переважно представники певної професії. Професіонал володіє понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності і відповідною йому системою термінів. Тому головною ознакою мови професійного спілкування є наявність термінології, притаманної тій чи іншій професії, та професіоналізмів. Крім того, ця мова має деякі особливості в наголошуванні, фразеології, словотворі, граматиці. Професійна мова забезпечує різні комунікативні потреби в професійній сфері, виділяється відповідно до сфери трудової діяльності, в якій вона функціонує, і відрізняється від інших професійних мов своєю лексико-семантичною системою. У кожному виді професійної мови виокремлюють наукову мову, професійну розмовну мову певного виду діяльності, яку формують, зокрема, професіоналізми, жаргонізми, і розподільну мову (наприклад, мова продавця, мова реклами, мова агітації тощо). З огляду на таку стилістичну неоднорідність професійних мов, вчені розробили їх багатошарові моделі. Наприклад, професійна мова техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібними галузями); політична професійна мова: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; професійна мова хімії: наукова мова, жаргон, вживаний у лабораторіях, мова підручників, мова викладачів; медична професійна мова: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практика (мова клінік) та ін. В основу професійної діяльності покладено наукові знання. Відповідно мова професійного спілкування тісно пов’язана з науковим стилем. Наукове спілкування теж належить до професійного спілкування, але не тотожне йому, оскільки не охоплює всі сфери трудової діяльності. Головним завданням мови професійного спілкування є забезпечення професійної діяльності. Функціонує ця мова переважно в усній формі, хоч можлива і писемна форма; послуговуються нею як в офіційних, так і неофіційних умовах спілкування. Її використання актуалізують насамперед ситуації спілкування в межах спеціальної сфери – науки, техніки, виробництва, управління, сільського господарства, транспорту, зв’язку, медицини, дипломатії тощо. Тематика спілкування, пов’язана із професійною діяльністю, відповідна мета розмови спонукають фахівців говорити професійною мовою, тобто використовувати велику кількість термінів, професіоналізмів. Мова професійного спілкування є поліфункціональною підсистемою літературної мови і виконує загальномовні та специфічні функції. Такими функціями є: 1) номінативна (називання фахових реалій і понять); 2) пізнавальна (знаряддя й спосіб фахового пізнання, запам’ятовування, оволодіння фаховим досвідом); 3) аксіологічна (фахова та морально-етична оцінка); 4) комунікативна (спілкування в професійній сфері); 5) культуроносна (збереження й передавання фахових знань і культури професійного спілкування); 6) естетична (мовностилістична довершеність текстів) та ін. В основу мови професійного спілкування покладена сучасна літературна мова. Проте в конкретній професійній мовленнєвій ситуації вона змістово редукується (зменшується, спрощується), залежно від галузі знання і предмета спілкування стає монотематичною, збагачується профе¬сійною лексикою і фразеологією. Це відбувається лише тоді, коли суб’єкти комунікації переходять на професійний рівень свідомості. Мова професійного спілкування, крім уже названих, має й інші особливості. Характерною її ознакою є діалогічність. Професійна діяльність потребує обміну думками, обговорення певних проблем чи окремих питань, прийняття рішень, тому фахівці вступають у безпосередній словесний контакт, і комунікативний процес між ними протікає як активна мовленнєва взаємодія. Кількість учасників спілкування може бути різною – два і більше, а отже, діалог може переростати в полілог. Безпосередній контакт мовця і слухача, використання невербальних засобів (жестів, міміки), зорієнтованість на висловлювання спів¬розмовника позначається на синтаксичному оформленні мовлення. Найчастіше використовуються речення різної модальності: розповідні, питальні, спонукальні, окличні; неповні синтаксичні структури, зокрема контекстуальні та ситуативні; незакінчені та перервані речення; деякі види односкладних синтаксичних конструкцій, наприклад інфінітивні речення тощо. Професійній мові, як і науковій, властиві певні комунікативні якості: абстрагованість, логічність, точність, ясність, об’єктивність. Крім того, вона має бути чистою, виразною, естетичною. Чистота професійної мови полягає передусім у відповідності сучасній літературній нормі. Вона простежується на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії – літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії – грамотне письмо; на рівні лексики – відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики – правильна, завершена побудова речень, нормативні словоформи; з погляду стилістики – відповідність меті, завданням, ситуації спілку¬вання, стилям, підстилям і жанрам мовлення. Складниками виразності професійної мови є інформаційна (змістова) і виражальна (чуттєво-мовна) виразність. Тому вважають, що виразність – це радше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів; вона є ознакою культури мови всіх стилів. Естетичність професійної мови спирається на точність, логічність, чистоту, виразність, а також доречність, лаконічність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи письмового тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення. Естетика професійної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликає ввічливе, дотепне мовлення. Підпорядкованість мови певному виду професійної діяльності вимагає дотримання закріплених за цим видом діяльності норм мовленнєвої поведінки. Ступінь відповідності мовленнєвої поведінки учасників спілкування професійним ролям характеризує професійність мови і є визначальним чинником у професійній діяльності (наприклад, у мові партнерів при укладанні угоди, менеджера, який дає вказівки, тощо). Якщо професійні ролі учасників спілкування збігаються, то перехід на професійну мову відбувається невимушено. У разі різної професійної належності суб’єктів комунікації або різного ступеня відповідності мовленнєвої поведінки професійним ролям використання професійної мови може ускладнюватися спілкування. У таких випадках використовують її «знижений» варіант. На функціонуванні мови професійного спілкування позначається також неоднорідність спілкування між фахівцями (однодисциплінарне – між особами одного фаху; різнодисциплінарне – між особами різних фахів). Поширеним у сучасному житті є спілкування між фахівцем і нефахівцем. Прикладами цього є науково-популярні видання з різних галузей науки, передачі по радіо і телебаченню, інструкції з експлуатації різних приладів і пристроїв тощо. Їх мова адаптована до сприйняття непідготовленим читачем (слухачем); у ній переважають загальнонаукові терміни, а вузькоспеціальні пояснюються. У мові професійного спілкування виразно простежу¬ється стійка тенденція до інтернаціоналізації, що пов’язано з міжнародним характером наукових знань. Інтернаціоналізація виявляється у формуванні термінології з урахуванням міжмовної узгодженості змісту і обсягу основних понять. Інтернаціональними вважають терміни, які вживаються не менше, ніж у трьох неспоріднених мовах і мають греко-латинську основу. Для розвитку міжнародної співпраці і професійного спілкування важливо, щоб терміни в різних мовах мали однакове значення. У науковій сфері інтернаціональний характер мають також системи правил, які формують єдине на певному етапі розвитку науки уявлення про членування предметів, що забезпечує взаєморозуміння учених з різних країн і відкриває можливість до міжнародного визнання результатів їх досліджень у межах певної галузі. Терміни «мова професійного спілкування» і «ділова мова» не тотожні. Діловою мовою послуговуються пред¬ставники різних професій, а мова професійного спілкуван¬ня функціонує в межах певної професійної сфери. Ділова мова – це реалізація офіційно-ділового стилю, зафіксованого в документах; у мові професійного спілкування реалізуються також науковий стиль та розмовний. Водночас елементи ділової мови і мови професійного спілкування можуть використовуватися паралельно, наприклад в офіційних переговорах, ділових бесідах тощо. Отже, мова професійного спілкування забезпечує різні комунікативні потреби мовців у професійній сфері. Щоб досягти значних успіхів у професійній діяльності, необхідно досконало володіти мовою професійного спілкування.

2. ПРОФЕСІЙНА МОВНОКОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ

     В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою  залежать професійна майстерність, імідж та успіх особистості.
     Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей   визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Наприклад, від умов спілкування (офіційних–неофіійних) залежить лексико-семантитчний склад мовлення: офіційне спілкування передбачає лексику офіційно-ділового стилю, неофіційне – лексику розмовного стилю.
     Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.
     Ситуації, що виникають у професійному середовищі, характеризують за такими параметрами: місце і час виникнення ситуації; обставини, за яких виникла ситуація; соціальні і професійні ролі учасників; операції, які виконують учасники; канал комунікації (телефон, електронна пошта, публічний виступ, спілкування віч-на-віч тощо).
     З огляду на ці параметри, ситуації поділяють на загальні та специфічні. Обидва види ситуацій передбачають певні професійні мовнокомунікативні вміння, які відповідно поділяють на загальні і вузькоспеціальні. Так, загальною професійною ситуацією є налагодження контактів. У цій ситуації використовують загальні мовнокомунікативні вміння: представлятися, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення, листи, вести діалог. Загальними професійними ситуаціями є також засідання, ділові зустрічі, бізнес-ланчі, дискусії на робочому місця, переговори. Вони потребують умінь вести діалог, полілог, виступати з доповіддю, дискутувати на професійні теми, писати протокол засідання, готувати звіт про засідання тощо. Специфічною ситуацією є, наприклад, судове засідання, на якому застосовують вміння спілкуватися із судовою аудиторією або вміння брати участь у судових дебатах.
     Професійні мовнокомунікативні вміння особистості визначають її мовленнєву поведінку. Наприклад, під час презентації необхідно оголосити назву презентації, пояснити підстави і причини її проведення, порівняти ідеї та ін. Тема презентації визначатиме добір певної лексики, а форма спілкування впливатиме на синтаксис мовлення.
     Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.
     Комунікативна компетенція (лат. competens – належний, відповідний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування в конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду користування не тільки рідною мовою, а й мовами інших народів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов’язаними і взаємодіють між собою.

     Комунікативна компетенція визначається комунікативними інтенціями (комунікативними намірами адресата); дотриманням комунікативних стратегій, що дають змогу досягти необхідного результату комунікації; знанням особистості співбесідника; зворотним зв’язком в комунікації, що передбачає врахування психологічних особливостей адресата, його соціальних ролей; уміння долати психологічні „фільтри”, розбивати психологічні „щити”; умінням володіти навичками декодування „мови тіла” співбесідника; чіткою орієнтацією в умовах та ситуації спілкування; орієнтацією і підтриманням самого процесу спілкування; контролем власної мовленнєвої поведінки, емоцій тощо; навичками та уміннями завершувати комунікацію, виходити з неї, контролювати посткомунікативні ефекти тощо.
     Важливим складником компетенції є мовна компетенція. Мовна компетенція – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.  
     Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій.
     Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широкий словниковий запас, у т.ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець.
     Граматична компетенція – це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфологічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні одиниці й категорії), що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності.
     Семантична компетенція – це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати організацію змісту. Вона інтегрується у розвиток мовленнєвої комунікативної компетенції, оскільки питання змісту посідають центральне місце в комунікації. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв’язки, значення граматичних елементів, категорій, структур та процесів, такі логічні зв’язки, як наслідковість, пресупозиція (спільний фонд знань комунікантів), імплікативність (наявність непрямо вираженого змісту, виявляється в побутовому мовленні як натяк, в художньому тексті як підтекст, у діловому спілкуванні як  саморепрезентація), мають велике значення в розумінні та продукуванні текстів.
     Фонологічна та орфоепічна компетенції пов’язані із знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують відтворення звукового образу мови і правильне звукове оформлення мовлення.
     Орфографічна компетенція полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма.
     Пунктуаційна компетенція відображає логічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння писемного тексту.
     Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку. Мовленнєві вміння охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати.
     Вміння говорити полягає у вмінні брати участь у діалогах і вмінні вести монолог. 

Вміння брати участь у діалогах передбачає: – розпізнавання важливої інформації під час детальних обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та професією; – чітку аргументацію своєї думки з актуальних тем в академічному та професійному житті (наприклад, в семінарах, дискусіях); – адекватну поведінку у типових світських, академічних і професійних ситуаціях (наприклад, на засіданнях, перервах, вечірках); – вміння вибудовувати телефонні розмови з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також ті, які виходять за межі типового спілкування; – висловлювання думок щодо змісту радіо- і телевізійних програм, пов’язаних з академічною та професійною сферами; – адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника; – пристосування до змін, які зазвичай виникають під час бесіди і стосуються її напряму, стилю та основних акцентів.

     Вміння вести монолог передбачає:

– чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного та професійного спрямувань; – продукування детального монологу з широкого кола тем, пов’язаних з навчанням і спеціальністю; – використання базових засобів зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).

     Сутність вміння слухати полягає у:

– вмінні розпізнавати необхідну інформацію в процесі детальних обговорень, дебатів, офіційних доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та спеціальністю; – розумінні наміру мовця і комунікативних наслідків його висловлювання; – визначенні позиції і погляду мовця; – умінні розрізняти стилістичні регістри (експресивні стилі: високий, середній, низький) в усному та писемному спілкуванні з друзями, незнайомцями, колегами, працедавцями, з людьми різного віку і соціального статусу з огляду на наміри спілкування.

     Вміння читати передбачає:

– розуміння і усвідомлення текстів, пов’язаних з навчанням та спеціальністю, з підручників, газет, популярних і спеціалізованих журналів та Інтернет-джерел; – розуміння наміру автора письмового тексту і комунікативних наслідків висловлювання (наприклад, службових записок, листів, звітів тощо); – здатність розуміти деталі у доволі складних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (наприклад, стосовно функціонування пристроїв/обладнання); – розуміння академічної та професійної кореспонденції (наприклад, листи, факси, електронні повідомлення тощо); – розрізнення стилістичних регістрів і колоритів писемного мовлення у спілкуванні з друзями, колегами, працедавцями, незнайомцями, з людьми різного віку і соціального статусу.

     Вміння писати передбачає:

– грамотний і чіткий виклад деталізованих текстів різного спрямування, пов’язаних з особистою та професійною сферами (наприклад, заяви, резюме, протоколів тощо); – підготовку і друкування ділової та професійної кореспонденції; – точне фіксування повідомлень по телефону та від відвідувачів; – користування базовими засобами зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.

     У кожній ситуації пріоритет надається тим умінням, які є найважливішими. Так, уміння робити презентації охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати, але пріоритетним у цьому випадку є вміння говорити. Проте коли йдеться про листування, вміння читати і писати набувають першочергового значення.
     Мовленнєву поведінку, крім мовної компетенції, визначають також:

а) дискурсивна компетенція (здатність поєднувати повідомлення у зв’язні дискурси); б) соціолінгвістична компетенція (здатність розуміти і продукувати мовлення у конкретному соціолінгвістичному контексті спілкування); в) психологічна компетенція (вміння відчувати особистість партнера, його настрій, характер); г) іллокутивна компетенція (здатність реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи структуру повідомлення (мовленнєвого акту); ґ) стратегічна компетенція (уміння брати ефективну участь у спілкуванні, обираючи правильну стратегію і тактику); д) соціокультурна компетенція (здатність розуміти й використовувати різні складові національної культури (звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях з урахуванням специфіки національних культур у міжкультурному спілкуванні).

     Названі компетенції є елементами комунікативної компетенції, володіти якою має кожна людина.
     Спілкування у професійній сфері вимагає спеціальних знань і навичок, необхідних для досягнення прагматичного впливу й успіху в професійній комунікації. Розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції відбувається відповідно до здатності людини навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і здійснюється в межах ситуативного контексту, пов’язаного з навчанням і спеціалізацією. 
     Важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції та сприяє самореалізації фахівця, є креативність особистості. Важко уявити ефективного менеджера, який не вміє приймати рішення швидко і на високому професійному рівні. Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, продуктивність та унікальність способів і результатів діяльності, а також готовність до творчих конструктивних перетворень у різних сферах життєдіяльності. Ці якості формуються в процесі всього розвитку особистості шляхом неперервного вдосконалення творчих навичок. Креативні якості залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості і від специфіки галузі, у якій вона працює. Люди з добре розвиненими здібностями до формування і сприйняття ідей винаходять набагато більше способів вирішення проблеми за короткий час. Вони володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми до  другого, нового, якщо проблема і її умови нові і вимагають    відповідного до себе підходу. Креативні особистості можуть створювати нові й універсальні пропозиції та ідеї, ламати усталені підходи, „атакуючи” проблему з нової позиції, і винаходити унікальні ідеї. 
    Для ефективної професійної діяльності важливі такі креативні якості особистості:

– мотиваційно-креативні (мотиви, зацікавленість, потреба в самореалізації, творча позиція); – емоційно-креативні (емпатія, багатий емоційний досвід); – інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, прогнозування, інтуїція, здатність до перетворень, уява й фантазія); – естетично-креативні (прагнення до краси, естетична емпатія, почуття форми, стилю; почуття гумору); – комунікативно-креативні (співробітництво у творчій діяльності; здатність мотивувати творчість інших, акумулювати творчий досвід); – екзистенційно-креативні (позитивна „Я-компетенція”, нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).

     Комбінація цих якостей визначає особливість індивідуально-творчої манери конкретного професіонала і є основою загального типу творчого фахівця.
     Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

– глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів; – досконале володіння сучасною українською літературною мовою; – вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів); – знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні; – уміння працювати з різними типами текстів; – орієнтування в потоці різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах її передавання; – вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування; – володіння інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень; – володіння основами риторичних знань і вмінь; – уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

     Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності. Сформувати професійну  мовнокомунікативну компетенцію покликана сучасна система освіти. Важливу роль у цьому процесі відіграє курс „Культура української фахової мови”.


Лекція №1

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 2. Основи культури української мови

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Змістовий модуль 2. Професійна комунікація

Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 3. Культура усного фахового спілкування

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем

Теоретичний матеріал. Лекція 1.

Перемовини – обговорення певного питання з метою з’ясування по-зицій сторін або підписання угоди. Вони проводяться на різних рівнях, з різною кількістю учасників, можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій відносно рішен¬ня обговорюваної проблеми) укласти угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників. Перемовини виконують такі функції: інформаційно-комунікативну досягнення домовленостей; регулювання, контроль, координація дій. Дослідники розрізняють два підходи до перемовин: а) конфронтаційний, який має суб’єкт-об’єктний характер, – це протистояння сторін, їхня впевненість у тому, що треба здобути перемогу будь-якою ціною, а відмова від неї – це поразка; б) партнерський, який має суб’єкт-суб’єктний характер, – це спільний аналіз проблеми, в результаті якого учасники шукають найкращі найбільш взаємовигідні варіанти розв’язання проблеми. Класифікація перемовин: • за кількістю учасників: двосторонні, багатосторонні; • за повторюваністю: разові, постійні; • залежно від цілей: перемовини, що спрямовані на встановлення взаємин; на нормалізацію несприятливих стосунків; на зміну характеру контактів і надання їм нового, більш високого рівні на одержання додаткових результатів; за змістом: політичні, економічні, особисті; • за характером: офіційні (їх завдання – підписання відповідних документів, що мають юридичну силу), неофіційні (без підпи¬сання відповідних юридичних документів). Основною метою перемовин є прийняття (після спільного об¬говорення проблеми) рішення, яке може бути: конструктивним, що пов’язане з реальними змінами до кращого; деструктивним (руй¬нівним); пропагандистським (пов’язане з обіцянками на словах без відповідних зобов’язань); заспокійливим (що заспокоює суспільну думку). Перед тим, як сісти за стіл перемовин, слід виробити чітку страте¬гію, усвідомити можливі труднощі й максимально підготуватися до них. Стратегія передбачає: • уважне вивчення особистісних характеристик і особливостей майбутнього співрозмовника, його ділових інтересів, способів ведення перемовин; • створення сприятливої атмосфери для перемовного процесу, обміркування висловлювань та доказів, ефективних прийомів впливу на співрозмовника; • продумування «шляхів відступу» і нейтралізації зауважень; • підготовку ефектного завершення перемовин. Розрізняють кілька стратегій ведення перемовин. Перша стратегія ведення перемовин полягає у протистоянні крайніх позицій сторін. Опо¬ненти вперто відстоюють свої погляди, розв’язання проблеми затягу¬ється, псуються стосунки між учасниками перемовин. Друга стратегія перемовин передбачає розв’язання проблем, з урахуванням їхнього змісту, інтересів обох сторін та отримання такого результату, який був би обґрунтований і не залежав би від волі жодної зі сторін. Третя стратегія – розуміння сторонами необхідності пошуку прийнятного для обох сторін рішення. Кінцевий результат не лише обґрунтовується певними нормами, критеріями незалежно від волі сторін, а й відповідає інтересам учасників перемовин. Перемовини мають три стадії: 1. Підготовка до перемовин (аналіз ситуації) передбачає з’ясування мети, проблеми, оцінювання ситуації, формування загального підходу, визначення позицій під час перемовин та можливих варіантів розв’язання проблеми, їх аргументація, вироблення правильного й коректного ставлення до співрозмовника: установлення контакту з партнером; створення приємної атмосфери спілкування; пробудження інтересу до ваших пропозицій; з’ясування побажань іншої сторони; забезпечення переходу до діалогу. 2. Проведення перемовин. Фахівці з проблем усного ділового спіл-кування рекомендують дотримуватися таких принципів щодо ведення перемовин: Розмежування суті проблеми і стосунків учасників перемовин. Якщо виникають непорозуміння, треба уважно, спокійно вислухати партнера, а потім можна уточнити чи спростувати його аргументи, при цьому варто пожартувати, змінити інтонацію, використати певні жести і навіть вибачитися. Визначення інтересів сторін. Надзвичайно важливо чітко визначити свої інтереси, переконливо аргументувати та відстоювати їх. Водночас треба враховувати й поважати інтереси іншої сторони, з розумінням ставитися до пропозицій опонентів. Розгляд взаємовигідних варіантів. Під час обговорення проблем доцільно розглядати кілька варіантів вирішення її. Для їх пошуку можна використати метод «розумової атаки», щоб виокремити більше ідей для розв’язання проблеми. Можна також проблему переділити на частини і приймати рішення поетапно. Якщо обом сторонам важко дійти згоди, можна звернутися за порадою до третьої особи, тобто до посередника. Посереднику не обов’язково заглиблюватися в позицію кожної сторони, його завдання – знайти найкращий варіант можливого вирішення проблеми і допомогти сторонам дійти згоди. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх зауважень доводить роботу до логічного завершення. Застосування об’єктивних критеріїв. Перш ніж дійти згоди, опоненти мають обговорити умови справедливої домовленості. Щоб досягти успіху, треба ретельно готувати кожне рішення, бути відкрити для доказів, не піддаватися тискові. На результативність перемовин впливає психологічна атмосфера, тому бажано дотримуватися таких правил: 1) не говорити голосно (бо партнер подумає, що ви йому нав’язуєте свою думку) або тихо (партнер не буде впевненим у тому, що добре вас почув), швидко (партнеру хочеться розібратися в почутому і сфор¬мулювати свою думку) або повільно (партнерові може видатися, що ви просто гаєте час); 2) серед учасників перемовин знайти «ключову постать», від якої залежатиме розв’язання питання, до думки якої прислухаються; 3) бажано за наявності «гострих кутів» під час обговорення не вживати слова та вирази, що передають твердість вашого підходу, наприклад: безумовно, тільки так, остаточно тощо, їх краще замі¬нити на такі: мені здається, я думаю, може, це буде кращий варіант. 3. Завершення перемовин. Якщо хід перемовин був позитивним, то на завершальній стадії резюмують, стисло повторюють основні положення, які розглядалися під час обговорення, характеризують ті позитивні моменти, з яких до¬сягнута згода сторін. Це дозволить упевнитися в тому, що всі учасники перемовин чітко розуміють суть основних домовленостей майбутньої угоди. Ґрунтуючись на позитивних результатах перемовин, доцільно обговорити перспективу нових зустрічей. За негативного результату перемовин варто зберегти суб’єктивний контакт з партнером. У цьому разі акцентується увага не на предметі перемовин, а на особистих аспектах, що забезпечать ділові контакти в майбутньому, тобто слід відмовитися від підсумовування тих розділів, де не було досягнуто позитивних результатів. Бажано знайти цікаву для обох сторін тему, яка зможе розрядити ситуацію і допоможе створити дружню, невимушену атмосферу прощання. Перед підписанням угоди ще раз уважно перечитують її, щоб уник¬нути непорозумінь.

2. ЗБОРИ ЯК ФОРМА ПРИЙНЯТТЯ КОЛЕКТИВНОГО РІШЕННЯ Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори – зустріч, зібрання членів якої-небудь організації, що про¬водяться з метою спільного обміну думками з певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються члени будь-якого колективу, яких єднає якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати та ін.). За складом учасників збори поділяються на: відкриті – зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті –зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб. Виділяють окремо ще урочисті збори – зібрання з нагоди відзна¬чення певних урочистостей чи історичних дат. Збори готуються заздалегідь, і що ретельніше, то кращим буде їх результат. Збори складаються з таких етапів: 1. Підготовка зборів: зазвичай займається робоча група, члени якої зацікавлені в результаті. 2. Висвітлення проблеми та її обґрунтування. Керує зборами голова або президія, яку обирають учасники. Доповідає авторитетна особа, яка добре володіє предметом обговорення і вміє кваліфіковано його викласти. Пам’ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу доповіддю. Фахівці рекомендують близько 10-12% загального часу, відведеного для доповіді, присвятити вступові, 4-5% – висновкам, а решту – основній частині. 3. Обговорення проблеми. Після основного виступу з доповіддю за темою, винесеною на розгляд, починається її обговорення. Ефективнішими будуть ті виступи, до яких учасники зборів готувались заздалегідь. Виступ краще присвятити одній темі і дібрати вагомі аргументи на захист своєї позиції та підготувати відповідні пропозиції. Обговорення припиняється тоді, коли на запитання: Чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми? – відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизують, готують проект рішення, який пропонують на розгляд учасниками зборів, доповнюють іншими пропозиціями. 4. Ухвалення рішення. Рішення складається з двох частин: констатування (виклад ситуації) та ухвалення (оцінка проблеми, завдання, що треба зробити, кому і коли, а також визначення особи, на яку покладається контроль за виконанням рішення). Збори будуть ефективними, а ця форма колективного обговорення проблем популярною, якщо через деякий час учасникам буде доведено інформацію про виконання прийнятого рішення.

3. НАРАДА Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийнят¬тя рішень у всіх сферах громадського й політичного життя, форма управлінської діяльності, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників, дієва форма залучення членів трудового колективу до розв’язання завдань. Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Нарада матиме позитивний результат лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на об¬говорення проблеми, крім того, сама проблема має бути значущою для всіх присутніх. Нараду проводить голова, який повинен мати не тільки організаторський хист, а й уміти стежити за перебігом дискусії, об¬мірковувати й добирати слушні запитання, систематизовувати різні погляди, вчасно робити висновки. Класифікація ділових нарад 1. За метою й завданням: • навчальна (передати учасникам певні знання і у такий спосіб підвищувати їх фаховий рівень); • роз’яснювальна (керівник намагається переконати учасників наради у доцільності, правильності та своєчасності його стратегії та дій); • проблемна (розроблення шляхів і методів розв’язання проблем, проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців); • координаційна (координація роботи підрозділів); • диспетчерська (оперативна) нарада (отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішення) проводять її у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам підготуватися, відносно нетривала – 20–30 хв; її доцільно розпочинати коротким звітом (інформацією) про стан справ, виконання рішень попередньої наради, вказати на труднощі, що виникли, підсумком за минулий період; • інструктивна (інформаційна) нарада (передавання учасникам вказівок і розпоряджень, роз’яснення їх і деталізація відносно конкретних умов роботи, встановлення методів і строків виконання вказівок, визначення завдань) доцільна, якщо запропо¬нована увазі присутніх інформація багатоаспектна, передбачає неоднозначні способи дій, вирізняється неординарністю. 2. За способом проведення: • диктаторська нарада (право голосу має тільки керівник; він викладає свої погляди, видає наказ або вказівку; кількість учас¬ників нерегламентована; збереження ієрархії працівників, од¬нозначність у постановці завдань, швидке виконання рішень); • автократична нарада (перебіг її передбачає запитання керів¬ника і відповіді учасників наради; на вимогу або за дозволом керівника допускаються виступи; кількість учасників обмежена). • сегрегативна нарада передбачає порядок, за якого керівник сам визначає тих, хто має виступити, тобто тих, кого він бажає вислухати; • дискусійні нарада – демократичний спосіб розв’язання про¬блем, що виносять на нараду. Такі наради організовують у разі потреби координації дій співробітників або підрозділів, їх може проводити як керівник, так і обраний учасниками голова. Кіль¬кість учасників обмежена, але не більше 15 осіб. Кожен учас¬ник дискусійної наради має можливість вільно викласти свою думку, що сприяє підвищенню відповідальності за виконання ухвалених рішень, дає змогу відкрито обговорювати будь-які погляди, сприяє згуртованості членів колективу; • довільна нарада має місце тоді, коли обмінюються думками працівники, професійні обов’язки яких тісно взаємопов’язані. Вона відбувається без порядку денного, без голови, на ній не приймають ніяких рішень. Прикладом такої наради є обговорення керівником, його заступниками, помічниками, провідними спеціалістами загального стану справ або важливої проблеми, 3. За ступенем підготовленості: 1. запланована (щотижневі наради проводять за встановленою періодичністю, у точно визначений час, зі сталим складом учасників, з постійним порядком денним); 2. позапланова проводиться у разі виникнення непередбачуваних, надзвичайних ситуацій (наприклад, за умови надходження нор¬мативного документа, що змінює порядок роботи). 4. За технікою проведення: • нарада, проведена методом «мозкової атаки», має такі особливості: - Її присвячують тільки одній проблемі, як правило, важливій. - Учасники наради (не більше 10-12 осіб) уточнюють формулювання проблеми, після чого її фіксують на дошці або плакаті. Запрошують осіб, зацікавлених у вирішенні проблеми, працівників, що вирізняються високим інтелектом, самостійністю і незалежністю суджень, знанням предмету наради. - Кожен учасник наради висловлюється тільки з вказаної проблеми, основою кожного виступу є конструктивна про¬позиція. Під час формулювання пропозицій автор уникає покликань, пояснень, доведень, аргументацій (подаються тільки на вимогу голови), критика внесених пропозицій заборонена. - Усі пропозиції систематизують за такими критеріями: вартісність, оригінальність та ін. Потім у скороченому вигляді їх фіксують на дошці у вигляді пунктів проекту рішення. - Пункти, з яких досягнуто загальної згоди, фіксують у про¬токолі засідання, який підписують усі учасники. - Пункти, з яких згоди не досягнуто, фіксують для їх подальшого доопрацювання і обговорення. Описаний метод не можна визнати універсальним. Проте користуватися ним доцільно в ситуаціях, коли рішення не може бути прийнято на основі думки більшості, коли потрібні компроміс і погодження інтересів. Крім того, під час обговорення є можливість об’єктивно оцінити здібності кожного учасника і зробити висновок про доцільність його подальшої участі у подібних нарадах. • «нарада без наради» проводиться у три етапи: 1. Керівник формулює у письмовому вигляді проблему, яка вимагає прийняття колективного рішення. 2. Добираються необхідна інформація і вихідні матеріали для розв’язання проблеми, а також складається список осіб, які можуть взяти участь у пошуку оптимальних рішень; їм надсилають бланки з письмовим формулюванням проблеми. 3. Кожен із учасників повинен виробити свою точку зору і письмово викласти її на тому ж бланку. Один з учасників обговорення, призна¬чений керівником, збирає заповнені бланки, знайомиться з їх змістом, спілкується з кожним учасником, уточнюючи пропозиції та приймає остаточне рішення щодо вирішення проблеми. У розв’язанні складних питань бере участь керівник. В організації ділової наради можна виділити три етапи: підготовка наради; перебіг наради; підсумовування наради.

Організація ділової наради 1. Підготовка наради: 1.1. Планування. 1.2. Підготовка доповіді і проекту рішення. 1.3. Підготовка документів і приміщення. 1.4. Підготовка учасників до наради. 2. Проведення наради: 2.1. Відкриття наради 2.2. Виголошення

       доповіді.

2.3. Відповіді на

      запитання.

2.4. Обговорення

       доповіді.	3. Підбиття 

підсумків наради: 3.1. Прийняття

       рішення

3.2. Підписання

        протоколу.

3.3.Контроль вико-

     нання прийнятих 
     рішень.

4. ДИСКУСІЯ Дискусія (від лат. discussio – дослідження, розгляд) – діалогічний метод творчої діяльності групи осіб, побудований на публічному, відкритому, доброзичливому обговоренні актуального, але спірного питання і спрямований на певний позитивний результат. Дискусія – діалог не внутрішній, а зовнішній, відкритий. Предметом дискусії не може бути другорядне, випадкове для кон-кретної аудиторії питання, воно має бути проблемним, важливим у цій ситуації й водночас викликати неоднозначні думки та пропозиції. Справжня дискусія – не суперечка, не з’ясовування стосунків, вона передбачає об’єктивне й доброзичливе обговорення питання з обов’язковою повагою як до своїх прихильників, так і до опонентів, з опорою на особистісно-діалогічний стиль спілкування. Тому за резуль¬татами дискусії не може бути переможців і переможених, Дискусія як метод вирішення проблеми зазвичай конструктивна, тобто спрямована на певний позитивний результат, на просування у розв’язанні спірного питання. Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі формулюють тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, визначити час і місце проведення дискусії. Здебільшого ефективність дискусії зумовлює вибір теми для обговорення, тому краще формулювати її проблемно. Якщо тема дискусії є занадто складною, доцільно зробити невели¬кий вступ, щоб учасникам було легше визначитися щодо основних понять. На другому етапі обговорюють ті питання, які було винесено на порядок денний, виявляються позиції учасників, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання мислити активно. Є певні вимоги до поведінки учасників дискусії: • вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію; • кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять; • усім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки, не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників. Під час дискусії народжується багато різних думок, здебільшого полярних (від крайніх лівих до крайніх правих), і тоді учасники починають тяжіти до тих людей, думки яких для них є близькими. Готуючи і проводячи дискусію, треба враховувати певні етичні та психологічні вимоги до неї: якщо учасники дискусії матимуть єдину мотивацію, то прагнутимуть знайти відповіді на питання, що їх хвилюють; якщо вони не будуть достатньо поінформовані про предмет обговорення, то не витрачатимуть час на дискутування з приводу «білих плям». Водночас, якщо вони матимуть вичерпну інформацію з питання, то дискусія не матиме сенсу. Коли дискусія відбуватиметься, в атмосфері доброзичливості та поваги, то учасники розійдуться з почуттям задоволення від проведеної роботи. Для того, щоб дискусія була корисною і сприяла ефективному розглядові порушеної проблеми, варто дотримуватися певних правил: • не викликати в опонента стану афекту, гніву, роздратування, щоб послабити його позицію або спровокувати до логічних помилок; • не принижувати гідності опонента, виявляти повагу до нього; • не відволікати від предмета обговорення; • не припускати звинувачень на адресу опонента;| • не використовувати психологічне тиснення на опонента; • не використовувати «ні», особливо, коли опонент говорить «так»; • не радіти відкрито з приводу поразки опонента. Про результативність дискусії можна говорити тоді, коли учасники сформували певну думку щодо обговорюваного питання або підтвердили ті погляди, які мали до початку колективного обговорення. Яки під впливом дискусії у частини учасників кардинально змінилися погляди, то це означає, що подіяв «ефект переконання». Він буде навіть, тоді, коли в декого зародилися тільки певні сумніви щодо правильно своїх поглядів. «Нульовий ефект» дискусії буває тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінилися. Зазвичай це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та через непідготовленість до неї. Якщо під час дискусії в декого змінилися погляди на протилежні тим, які хотіли сформувати її організатори, то це означає «ефект бумерангу», тобто негативний результат дискусії. Іноді обговорення проблеми перетворюється з дискусії на суперечку, при цьому виникає комунікативний конфлікт. Суперечка – це зіткнення різних думок, під час якого кожна із сторін відстоює тільки свою по¬зицію. Учасники вступають у суперечку для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опонента та одержання додаткової інформації.

Форми організації дискусії «Дерево рішень». Цей метод застосовується під час аналізу ситуації й допомагає досягнути повного розуміння причин, які зумовили прийняття того чи іншого важливого рішення в минулому. Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а ведучий заносить у колонки переваги і недоліки кожного з них. Методика проведення: 1. Ведучий визначає завдання для обговорення. 2. Учасникам надається основна інформація з проблеми. 3. Ведучий поділяє колектив на групи по 4-6 осіб. Кожній групі роздають таблиці та яскраві фломастери. Визначається час на ви¬конання завдання (10-15 х в.). 4. Учасники дискусії заповнюють таблицю й приймають рішення з проблеми. 5. Представники кожної групи розповідають про результати.

        Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу. Група з 3-5 осіб дискутує на заздалегідь обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або ставлять запитання учасникам бесіди.

Ток-шоу дає можливість чітко висловити різні точки зору за заданою темою, але для цього учасники обговорення повинні бути добре під¬готовлені. У всіх рівні умови – 3-5 хвилин. Ведучий повинен стежити, щоб учасники не відхилялись від заданої теми. Методика проведення дискусії: 1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє правила проведення дискусії, регламент виступів. 2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб глядачі були навколо столу основних дійових осіб. 3. Ведучий починає дискусію: представляє учасників і оголошує тему. 4. Першими виступають учасники (20 хв), після чого ведучий за¬прошує глядачів узяти участь в обговоренні. 5. Після дискусії ведучий підсумовує, стисло аналізує висловлю¬вання учасників. Дискусія «Мозковий штурм». Ефективною формою організації дис-кусії, якою послуговуються досвідчені керівники для пошуку виходу з проблемних ситуацій, є «мозковий штурм» – метод колективного продукування великої кількості нових ідей і варіантів рішення складних, творчих завдань, які недоступні розуму та зусиллям однієї людини, за короткий проміжок часу. Метод було запропоновано ще у 40-х роках минулого століття американським психологом А. Осборном. Під час обговорення учасники повинні працювати «як один мозок», цілеспрямований на генерування нових ідей. Висловлені ідеї переглядаються і відбирається краща, найправильніша або найефективніша. Кожен учасник зосереджує свою увагу на пошуку нових підходів, а не на критиці висловлених іншими думок, а відтак усі учасники можуть спокійно висловлювати свої думки. Процес «мозкового штурму» передбачає дві стадії: на першій вноситься якомога більше ідей або рішень проблеми, на другій аналізуються ідеї і відбираються кращі і найбільш придатні для подальшого, опрацювання. Участь у спілкуванні з використанням цього методу, згуртовує колектив, значно підвищує їх інтелектуальний потенціал. Прикладом «мозкового штурму» є гра «Що? Де? Коли?». Для того, щоб таке спілкування було ефективним, доцільно розглядати лише одну проблему. За кількістю учасників оптимально буде група від 7 до 13 осіб. Важливо розмістити учасників по колу, що вони добре бачили один одного і були рівноправними. Психологічний бар’єр у такій групі зникає швидше, якщо склад учасників більш-менш однорідний, варто обмежити час обговорення (у межах від 15 хвилин до 1 години), бо брак часу стимулює діяльність мозку. Основні правила застосування методу «мозкового штурму» такі: - Серед присутніх виділяються підгрупи генераторів, критиків захисників ідей та підгрупа остаточного оцінювання запропонованих ідей; - Під час «мозкової атаки» усі рівні, немає ні керівника, ні підлеглих – є ведучий і учасники. ¬- На етапі генерації ідей заборонені будь-які критичні зауваження і оцінки. Кожна пропозиція фіксується (на дошці, в зошитах, за допомогою магнітофона). - Дозволяється ставити запитання з метою уточнення і розвитку ідеї. - Неодмінною умовою «штурму» є оптимізм, впевненість у позитивному результаті. Утверджується особистісно-діалогічний стиль спілкування, доброзичливість. - Етап – висування ідей – може бути проведений у два-три періоди по 7-10 хвилин. Групи критики, захисту й оцінювання після кожного періоду приймають рішення і занотовують їх до протоколу «штурму». Під час критики ідей будь-яка форма їх захисту заборонена. Автор ідеї теж висловлює свою думку про її недоліки. - На прикінцевому етапі критика знову заборонена, висловлюються лише пропозиції щодо розвитку найбільш оригінальних ідей і їх практичної реалізації. Ведучий узагальнює результати творчої роботи, називаючи ідеї і способи розв’язання поставлених завдань. Дебати – обговорення якого-небудь питання, полеміка. Найго¬ловніше у дебатах – передавання повідомлення якомога зрозуміліше, водночас апелюючи до повідомлення опонента, тобто завдання деба¬тів – переконати опонентів і слухачів у правильності поглядів. Усі промовці намагаються залучити на свій бік якомога більшу кількість людей, тому дебати мають характер змагання, за регламентом якого слідкує ведучий. Голова під час дебатів повинен простежити, щоб кожен промовець ефективно використав відведений йому час, а також захистити доповідача від неправомірних атак опонентів. Важливо, щоб учасники дебатів узгодили з головою правила й форму дебатів до початку. Зазвичай дебати складаються з таких трьох етапів: 1. Формулювання та обґрунтування власного бачення проблеми. На цьому етапі важливо справити сильне враження, адже перший удар – половина виграної битви. Викласти власний погляд чітко і зрозуміло упродовж обмеженого часу – справжнє мистецтво, головним для якого є чотири чинники: увага аудиторії, актуальність питання, аргументація, сприймання присутніми. Щоб вас сприймали слухачі, треба: - бути доброзичливим і відвертим; - не применшувати своїх можливостей, але й не перебільшувати їх;. - не дозволяти собі ставитися зверхньо як до присутніх, так і до опонентів; - демонструвати інтерес до свого опонента, поважати його думки, навіть якщо вони різко протилежні вашим. 2. Обмін аргументами й запитаннями із залу. Це етап, на якому доповідачам дозволяється перебивати одне одного, а також передбачені запитання із залу. Дебати – це стратегічна тактична гра, одержати перемогу в які означає переконати присутніх. На другому етапі важливо вміти викорис-товувати зустрічні методи: заспокійливий протест (Ви, певно, погано поінформовані? Ви зовсім не маєте рації?); умовне схвалення (Певна річ, Ви маєте рацію і донедавна це справді було так, але я можу навести такі зміни...); тактика ігнорування: ви нехтуєте реакцією опонента, і поверхово розглядаєте його заперечення, водночас наводите переконливі аргументи «за»; відкладна тактика: ви визнаєте, що є певний сенс у аргументах опонента, але зараз вони недоречні, можливо, вони стануть у пригоді пізніше; повторення: щоб переконати присутніх, ви повторюєте свої аргументи, послуговуючись різними мовними засобам: підміна понять: заперечуючи опонентові, ви змінюєте його аргументи на: Так, це дуже цікаве запитання. Це, певна річ, цікаве запитання. 3. Останнє слово опонентів. Третій етап дебатів найкоротший кожному з опонентів надається ще одна можливість висловитися. Щоб прикінцеве слово було дієве, необхідно ще раз наголосити на суті виступу. Отже, ці та інші методи спілкування дають змогу генерувати ідеї, збагачувати творчу діяльність організації, а керівникові оперативніше впроваджувати нововведення.

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1

Тема 5. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації

Теоретичний матеріал

1. ДОКУМЕНТ – ОСНОВНИЙ ВИД ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ. ПОНЯТТЯ ПРО ДОКУМЕНТ Управління суспільством, галуззю народного господарства чи підприємством являє собою, з погляду технології, процес отримання, обробки й передачі інформації. Переважна частина використаної в управлінні інформації фіксується. Це обов’язковий елемент управлінської діяльності, оскільки в сучасних умовах отримувати, зберігати й передавати інформацію можна лише зафіксувавши її попередньо. Матеріальними носіями фіксованої інформації є документи. Документ (від лат. documentum – доказ) – це результат відображення на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності й розумової діяльності людини. Оформляються документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, диску, перфокарті, дискеті тощо. В управлінській діяльності використовуються головним чином текстові документи, в яких інформація зафіксована будь-яким письмовим способом – рукописним, машинописним, друкарським. Такі документи, оформлені відповідно до певних правил, часто називають управлінськими, а їх сукупність – управлінською документацією. Інакше кажучи, управлінська документація – це система документації, що забезпечує управлінські процеси в суспільстві, на підприємстві, в організації та установі. Документ має правове та господарське значення і є джерелом різних відомостей довідкового характеру. Документи також дають можливість відтворити факти діяльності підприємства, знайти в зданих до архіву справах такі відомості, які мають значення для поточної оперативної роботи й для історії. Найчастіше документи оформляються на бланках або стандартних аркушах за відповідним зразком. Інформація, розміщена в документі, повинна добуватися швидко й продуктивно. Це стосується, насамперед, цифрової планової та облікової документації, обробка якої добре механізується, й поки що значно меншою мірою – документів організаційно-розпорядчого характеру, де переважає словесний текст. У службових документах реалізується офіційно-діловий стиль. Під стилем ділового письма розуміють сукупність прийомів використання мовних засобів при складанні управлінської документації. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких – достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягаються відсутністю слів, які не несуть смислового навантаження. Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображують справжній стан речей. Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів. Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи. Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та змістові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи. Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозицій або виконання прохань, викладених у документі. Переконливо складений діловий лист може прискорити прийняття управлінського рішення, запобігти назріванню конфлікту. При оформленні службового документа необхідно пам’ятати, що його автор є не службовою особою, а юридичною – підприємство, установа або організація. Це покладає велику відповідальність на його укладачів та виконавців. Форми вираження інтересів юридичних осіб повинні відповідати нормам адміністративного права. Документ видає повноважний орган або особа у відповідності з її компетенцією. Він має бути складеним за встановленою формою й бездоганно відредагованим. Зовнішній вигляд документа є свідченням стилю роботи управління, дисципліни та особистої культури працівників. Якщо документ оформлений неохайно – значить в установі низька культура праці. 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ Документи класифікуються за змістом інформації, яку вони несуть, за надходженням, за стадіями створення, за ступенем гласності, за строками зберігання, за призначенням і деякими іншими ознаками. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема, відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності. Відповідно до цього виділяють такі види документів за ознаками класифікації і групами: ОЗНАКИ КЛАСИФІКАЦІЇ ГРУПИ ДОКУМЕНТІВ За спеціалізацією Загальні З адміністративних питань Спеціалізовані з фінансових, комерційних питань, зовнішньоторговельної діяльності та ін. За призначенням Організаційні Розпорядчі Інформаційні Колегіальних органів За місцем виникнення Внутрішні Зовнішні За напрямом Вхідні Вихідні За джерелами виникнення Первинні Вторинні За формою Стандартні Індивідуальні За технікою відтворення Рукописні Відтворені механічним способом За ступенем гласності Для службового користування (секретністю) Секретні Цілком секретні За терміном виконання Звичайні безстрокові Термінові Дуже термінові За складністю Прості (односкладні) Складні За стадіями створення Оригінали Копії За терміном зберігання Постійного зберігання Тривалого зберігання (понад 10 років) Тимчасового зберігання

(до 10 років)

За змістом інформації: документи з адміністративних питань, комерційних, питань планування оперативної діяльності, бухгалтерського обліку, підготовки й розстановки кадрів, фінансово-кредитних, зовнішньоторговельної діяльності тощо. В результаті утворюються функціональні комплекси документів або функціональні системи документації, наприклад: планова, кадрова, з капітального будівництва. За походженням документи поділяються на службові (офіційні) й особисті. Службові документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють, й оформляються в установленому порядку. Серед офіційних документів можуть бути виділені особисті, що засвідчують особу або її права, обов’язки, службовий або соціальний стан, а також містять інші відомості біографічного характеру. Особисті документи створюються особами поза сферою їх службової діяльності або виконання суспільних обов’язків. За стадіями створення розрізняють оригінали й копії документів. Оригінал – це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Він має підпис керівника установи, і в разі потреби його засвідчено штампом і печаткою. Копія – це точне відтворення оригіналу. На копії документа обов’язково робиться помітка вгорі праворуч «копія». У юридичному відношенні оригінал та копія є рівноцінними. Одним із різновидів копії є дублікат – другий примірник документа, виданий у зв’язку зі втратою оригіналу. За формою розрізняють стандартні (типові) й індивідуальні документи. Стандартні – це документи, які мають однакову форму й заповнюються в певній послідовності й за обов’язковими правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення). Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному випадку для розв’язання окремих ситуацій. Їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви). Кожен вид документа має свої особливості. Однак усі документи в апараті управління за функціональним призначенням можна розподілити на такі групи: 1. Організаційні (положення, статути, інструкції, правила). 2. Розпорядчі (постанови, розпорядження, накази із загальних питань, вказівки, ухвали). 3. Довідково-інформаційні (довідки, протоколи, огляди, акти, доповідні та пояснювальні записки, службові листи, факси, відгуки, доповіді, звіти, плани робіт, оголошення, телеграми, телефонограми). 4. З кадрово-контрактних питань (автобіографії, заяви, накази, особові листки, трудові книжки, особові картки, характеристики, трудові угоди, контракти). 5. Особові офіційні документи (пропозиції, заяви, скарги громадян, розписки, особові доручення і т. ін.).

3. РЕКВІЗИТИ. ФОРМУЛЯР. ФОРМУЛЯР-ЗРАЗОК. ШТАМП. БЛАНК. ТРАФАРЕТНИЙ ТЕКСТ Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами. Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром. Важливе місце в діловодстві посідають правила оформлення документів (написання й розташування на бланку реквізитів). Багаторічна практика й управлінська наука визначають уніфіковані правила оформлення організаційно-розпорядчих документів (ОРД). ОРД виготовляють на папері форматом А4 (297 × 210 мм) та А5 (146 × 210 мм). Документи з використанням реквізитів оформлюють у відповідності до формуляра-зразка. Формуляр-зразок – єдина модель побудови комплексу документів, яка встановлює сукупність реквізитів, властивих документам цього комплексу, розташованих в усталеній послідовності. У документах, оформлених машинним способом, реквізити мають бути розташовані в межах, які встановлює формуляр-зразок: ліве поле – 35 мм, праве – не менше ніж 8, верхнє – 20, нижнє (для формату А4) – не менше ніж 19, для формату А5 – не менше ніж 16 мм. Група реквізитів та їх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок, називається штампом. Розрізняють два основні види формулярів – з поздовжнім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий. Він залежить від змісту, призначення й способу обробки документа. Кожному реквізиту відведене певне місце. Це робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

Поздовжнє розміщення доцільне тоді, коли назва установи складається з великої кількості слів і не може розміститись на площі, відведеній для кутового штампа.

Бланк з кутовим штампом доцільніший, оскільки праворуч від штампа на вільному місці можна заповнити реквізити: «адресат», «гриф обмеження доступу до документа», «гриф затвердження», «резолюцію». Для документів з високим рівнем стандартизації друкарським або іншим способом виготовляють бланки, які містять трафаретний текст. Бланк – це друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, довідок, наказів, протоколів, листів. Трафаретний текст – це дослівне відтворення постійної інформації однотипної групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа. Застосування бланків під час складання документів підвищує культуру ділового спілкування, надає інформації офіційного характеру.

4. ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТІВ Формуляр-зразок передбачає такі реквізити та їх розміщення в управлінській документації : № пор. Реквізити Правила оформлення 1 2 3 1. Державний герб Розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації. 2. Емблема організації чи підприємства Розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку. 3 Зображення державних нагород Розташовується у верхньому ліво¬му кутку або посередині документа. 4. Код підприєм¬ства, устано¬ви, органі-зації Розташовується у верхньому правому кутку. 5. Код форми документа Розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи. 6. Назва міні¬стерства або відомства, яко-му підпорядкову-ється установа Розташовується у верхньому лівому кутку або посередині рядка. 7. Повна назва уста-нови, ор¬ганізації або підприємства – автора документа Розташовується у верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом. 8. Назва структурного підрозділу Розташовується у верхньому ліво¬му кутку. Дозволяється друкува¬ти машинописним способом. 9. Індекс підпри-ємства зв’язку, поштова й телеграфна адреса, номер Розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: вул. Пирогова, 9, м.Київ-030, т. 221-99-33*. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунка у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО № 321518. телетайпу, номер телефону, факсу, номер рахунка в банку 10. Назва виду документа Розташовується зліва або посередині рядка. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу. 11. Дата Документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання докумен¬та ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифро¬вим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим – трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік - 17.06.96 (тобто 17 червня 1996 року). У докумен-тах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом. 12. Індекс Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара – індекс структурного підрозділу, друга – номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя – порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 – шифр структурного підрозділу; 10 – номер справи, документа; 36 – реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії. 13. Посилання на індекс та дату вхідного документа Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на № 02-10/135 від 01.03.96, де 02 – індекс структурного підрозділу; 10 – номер справи за номенклатурою; 135 – порядковий номер. 14. .Місце укладання чи видання Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ. 15. Гриф обмеження доступу до документа Розташовується з правого боку під кодом форми. Записується з середини рядка: «для службового користування», «таємно», «цілком таємно». 16. Адресат В особових офіційних документах розташовується праворуч у верхній частині сторінки. Кожний елемент – назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса – пишеться з ч середини нового рядка: Директорові Інституту ботаніки НАН України докторові природничих наук Петренку О.І. У порядку адресування поштових відправлень по Україні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1446

від 22 грудня 1997 р. відбулися зміни. Адреси адресата й адресанта зазначаються у такій послідовності: 1) ім’я, по батькові та прізвище адресата (для організацій –: найменування ідприємства, організації, установи): 2) вулиця, номер будинку, квартири; 3) населений пункт; номер відділення зв’язку; 4) район і область (у разі потреби). На поштових відправленнях, адресованих «До запитання», на абонементну скриньку або до населених пунктів, що не мають назв вулиць і нумерації будинків, ім’я, по батькові та прізвище зазначаються повністю. Адреса відправника В.Ф. Кушніренко вул. Січових стрільців, 20, кв. 47 м. Івано-Франківськ, 16 04016 Адреса одержувача Василю Семеновичу Саленку с Зелений гай, ВЗ Верховичі, Дубнінський район, Рівненська область

17. Гриф затвер-дження Розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження – спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження: – слово «Затверджую»; – назва посади; – особистий підпис; – ініціали та прізвище особи, що затвердила документ; – дата затвердження. Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ директор школи (підпис) Л.С.Семенова 07.10.96 18. Резолюція Змінний реквізит, який містить інформацію про подальшу роботу з документом. Розміщується у пра¬вому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: прізвище та ініціали виконавця, якому відправлено документ; вказівка про порядок у характері виконання документа; – термін виконання документа; – особистий підпис керівника; – дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою. Резолюція має силу розпорядчого документа, бо пише її керівник установи або його заступник (в особливих випадках або в разі відсутності керівника). За змістом резолюції бувають кількох видів:


1. Резолюція-підтвердження. Якщо документ не вимагає ніяких дій з • боку заступників та колективу, керівник передає його секретареві, супроводжуючи резолюцією: «До наказу», «До протоколу», «До керівництва», «До виконання» тощо, залежно від того, в якому внутрішньому документі установи враховується його зміст. У такій резолюції зазначається підпис керівника і дата, термін виконання не вказується, бо мається на увазі найближчий за часом відповідний внутрішній документ установи. 2. Резолюція-розгляд. Якщо доку¬мент потребує вжити заходів чи пропонується на розгляд колекти¬ву установи, то керівник вказує безпосереднього виконавця; термін виконання; ставить підпис і дату. Резолюції цього виду формулю¬ються так: «Підготувати відповідь до...», «Вжити заходів», «Зробити висновки», «Розглянути питання», «Обговорити на засіданні..» тощо. Резолюція-відповідь. У випадку, коли документ надходить до установи з кур’єром, можлива така резолюція, особливо якщо від¬повідь негативна. За обсягом ця резолюція більша за попередні, але коротша за лист-відповідь, хоч подібна за змістом до нього: «На жаль, змушені Вам відмовити з причини... «, «Не заперечуємо». «Про результати і вжиті заходи повідомте додатково», «Слід роз¬глянути питання детальніше й доповісти в тижневий термін» тощо. Вона використовується для оперативності ділового листуван¬ня. У ній вказується основний текст; дата; підпис; посада відпові-дальної особи, яка розглядала документ і приймала рішення 19. Заголовок до тексту Друкується малими літерами, роз¬міщується під назвою виду докумен¬та, відображає головну ідею документа і, як правило, починається з прийменника «про», має бути лако¬нічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа. 20. Відмітка про контроль Розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сто¬рінки документа. її проставляють за формою «К» або «Контроль». 21. Текст Складається з таких логічних елементів: – вступу; – доказу; – закінчення. Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля). 22. Відмітка про наявність додатка Розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків: 1) якщо доку¬мент має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так: Додаток: на 2 стор. у 3 прим.; 2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із

зазначенням кіль¬кості сторінок у кожному додатку й кількості їх примірників: Додаток: «Проект реконструкції ділянки» на 5 стор. у 2 прим. Якщо додаток залишається у справі, то зазначається: Додаток: на 2 стор. лише адресатові. При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається: Додаток: відповідно до списку на 7 стор. 23. Підпис Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять: – зазначення посади (ліворуч); – ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч); – підпис (посередині). Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються один під одним у послідовності, що від-повідає займаній посаді. Якщо до¬кумент підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підпи¬си розташовуються на одному рівні: Директор Директор зош № 277 зош № 282 /підпис/ /підпис/ Л.С.Семенова Ю.Ю.Некрасов Розшифрування підпису в дужки не береться. 24. Гриф узгодження Розрізняють дві форми узгодження документів – внутрішнє (з підроз¬ділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчи¬ми та непідвідомчими організаці¬ями). Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із: – слова «узгоджено» або «погоджено»; – назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ; – особистого підпису; – його розшифрування; – дати. Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту «підпис» або на окремій сторінці. Наприклад: УЗГОДЖЕНО: Директор зош № 246 /підпис/ К.С.Кущаєва 01.09.96 25. Печатка Печатка прикладається до доку¬ментів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикла¬дається до документів, що засвідчу¬ють юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та інших. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикут¬ну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, до довідок з місця роботи тощо. 26. Відмітка про засвідчення копії У правому верхньому кутку пишеться слово «копія»; під рекві¬зитом «підпис» слово «правильно»; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. При потребі підпис засвідчується печаткою. 27. Прізвище виконавця та номер його телефону Цей реквізит обов’язковий на вихід¬них документах (листах, довідках, висновках). Складається з: – прізвища виконавця; – номера його службового телефону. Вони ставляться в нижньому лівому кутку останньої сторінки до¬кумента. 28. Відмітка про виконання документа й скерування його до справи Цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа і містить у собі такі дані: – стислу довідку про виконання; – слова «ДО СПРАВИ» та номер справи, до якої має бути підшитий документ; – дату скерування документа до справи; – підпис керівника структурного підрозділу або виконавця. 29. Відмітка про перенесення даних на машинний носій Розміщується після тексту в нижній частині документа. Містить: – запис «Інформація перенесена на машинний носій»; – підпис особи, відповідальної за перенесення даних; – дату перенесення. 30. Відмітка про надходження Містить: – скорочену назву організації, що отримала документ; – дату його надходження. Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить: – назву організації; – дату надходження; – індекс документа. Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі документа.



Лекція №1

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 6. Документація з кадрово-контрактних питань

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 7. Довідково-інформаційні документи

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1


Тема 8. Етикет службового листування

Практичні завдання

Практична №1

Самостійна робота

Самостійна робота №1

Ресурси

Рекомендована література

Базова

  1. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник / Н.В. Ботвина. – К.: АртЕк, 2001.
  2. Глущик С.В. Сучасні ділові папери / С.В. Глущик, О.В. Дияк, С.В. Шевчук. – К.: “А.С.К.”, 2000; К.: Атіка, 2005; К.: «А.С.К.», 2006.
  3. Головач А.С. Зразки оформлення документів: для підприємств та громадян / А.С. Головач. – Донецьк: Сталкер, 2000.
  4. Горбул О.Д. та ін. Ділова українсьа мова: Навчальний посібник / О.Д. Горбул. – К.: Знання, КОО, 2000.
  5. Гринчишин Д.Г. Словник-довідник з культури української мови / Д.Г. Гринчишин. – Л.: Фенікс, 1996.
  6. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник / Т.Б. Гриценко. – Вінниця: Нова книга, 2003.
  7. Ділова українська мова: Навч. посібник (Т.І. Ситнік, С.А. Яременко) / За ред. О.Д.Горбула. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.
  8. Жайворонок В.В. Українська мова в професійній діяльності / В.В. Жайворонок, В.М. Бріцин, О.О. Тараненко. – К.: Вища школа, 2006.
  9. Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк. – Донецьк, 2004.
  10. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення / М. Зубков. – Харків: Торсінг, 2007.
  11. Кацавець Г.М. Мова ділових паперів / Г.М. Кацавець, Л.М. Паламар. – К.: Алерта, 2006.
  12. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХI, 2005.
  13. Мацюк З. Українська мова професійного спілкування / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К.: “Каравела”, 2005.
  14. Мацько Л.І. Культура української фахової мови / Л.І. Мацько, Л.В. Кравець. – К.: ВЦ «Академія», 2007.
  15. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс / В.І. Мозговий. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.
  16. Паламар Л.М. Мова ділових паперів / Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. – К.: Либідь, 2000.
  17. Семеног О.М. Культура наукової української мови / О.М. Семеног. – К.: Академія, 2010.
  18. Сліпушко О. Українська мова й етапи кар’єри ділової людини / О. Сліпушко. – К.: Криниця, 2000.
  19. Токарська А.С. Ділове мовлення юристів у схемах і тестах / А.С. Токарська. – К., 2005.
  20. Токарська А.С. Культура фахового мовлення правника / А.С. Токарська, І.М. Кочан. – Львів: Світ, 2003.
  21. Тугаєнко-Сєряк С.М. Довідник службовця / С.М. Тугаєнко-Сєряк. – К.: «А.С.К.», 2000.
  22. Українська мова за професійним спрямуванням. Практикум / За ред. Т.В. Симоненко. – К.: Академія, 2009.
  23. Універсальний довідник з ділових паперів та ділової етики. – К.: Довіра, 2003.
  24. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. – К.: Довіра УНВЦ «Рідна мова», 2002.
  25. Хміль Ф.І. Ділове спілкування / Ф.І. Хміль. – К.: Академвидав, 2004.
  26. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В. Шевчук. – К.: Вища школа, 2000; К.: «Літера», 2000; К.: Атіка, 2007; Арій, 2009.
  27. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник / С.В. Шевчук. – Арій, 2008.
  28. Шевчук С.В. Практикум з українського ділового мовлення: Навчальний посібник / С.В. Шевчук, О.О. Кабиш. – К.: Арій, 2009.
  29. 29. Шевчук С.В. Практикум з української мови: Модульний курс: Навчальний посібник / С.В. Шевчук, Т.М. Лобода. – К.: Алерта, 2009.
  30. 30. Шевчук С.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник / С.В. Шевчук, І.В. Клименко. – 3- вид., випр. і допов. – К.: Алерта, 2012.
  31. Український правопис. – К., 2000.


Допоміжна

  1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів: Світ, 2002.
  2. Дороніна С.М. Культура спілкування ділових людей: Навч. посібник / С.М. Дороніна . – К.: Видавничий дім «КМ Асаdemia», 2000.
  3. Зубенко Л.Г. Культура ділового спілкування: Навчальний посібник / Л.Г. Зубенко, В.Д. Нємцов. – К.: ЕскОб, 2000.
  4. Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично / Д. Карнеги. – М.,2003.
  5. Ковтюх С.Л. Репетитор (як навчитися грамотно писати): Навчальний посібник з практичного курсу української мови / С.Л. Ковтюх. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2004.
  6. Козачук Г.О. Українська мова. Практикум / Г.О. Козачук. – К.: Вища школа, 2003.
  7. Козачук Г.О. Практичний курс української мови / Г.О. Козачук, Н.Г. Шкуратяна. – К.: Вища школа, 2000.
  8. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. – К.: Либідь, 1990.
  9. Тараненко О.О. Російсько-український словник (сфера ділового спілкування) / О.О. Тараненко, В.М. Брицин . – К.: УНВЦ «Рідна мова», 1996.
  10. Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні, Ін-т української мови. – 7-ме вид., випр. й доп. – К.: Наук. думка, 2000.
  11. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови / І.П. Ющук . – К.: Рад. школа, 1993; К.: Вища школа, 1994; К.: Освіта, 2003.

Інформаційні ресурси

  1. Мовознавство
  2. Лінгвістичний портал
  3. Нова мова
  4. Український правопис

---