Моє рідне місто або село1

Моє рідне місто

Надзвичайно мальовничі краєвиди мого рідного Кіровограда, розташуваного на узбережжі річки Інгул, вкритого буйною зеленню, не залишать байдужим нікого з гостей міста. Сьогодні Кіровоград є не лише промисловим, а й одним з кращих історико –культурних центрів України. Це надзвичайно прекрасне і неповторне місто з великою кількістю парків та скверів, пам’яток архітектури та культури. Насьогодні у промисловому комплексі Кіровограда працюють більше 70 підприємств.

У місті розвинена соціальна інфраструктура, працюють багато освітніх і культурних зкладів, тобто сучасний Кіровоград – це місто зі своїми багатими звичаями і традиціями та найголовніше щирими та привітними мешканцями: зідки б не приїхала сюди людина — ми завжди раді всіх вітати у нашому чудовому місті! А показати у нас є що, поділитися завжди знайдемо чим!

Першими «парковками», знайденими на цій території є залишки помешкань епохи палеоліту. Так що наше місто має дуже древні і славні корені. Сучасну назву воно отримало 1939 році. Тоді ж стало обласним центром. До того воно називалося Єлисаветградом, а ще раніше — Зінов’євськом.

Наше місто утворилося спочатку як поселення у XVIII ст. після побудови відомої фортеці Святої Єлисавети. З того часу і стало називатися Єлисаветград, Середина XIX — початок ХХ ст. для ньго стали «золотою ерою»:швидкими темпами розвивалось виробництво і промисловість, розвивалась стрімко і міська інфраструктура, що сприяло і розвитку культури. Саме у нас було відкрио перший професійний український театр.

Як приємно сьогодні, прогулюючись вулицями Кіровограда, бачити і відчувати сліди історії і водночас насолоджуватися сучасними досягненнями, зокрема новими будинками, парками, спортмайданчиками. Наше місто живе і розвивається….

При складанні висновків до статті враховуйте, що задача роботи у проекті, дати відповіді на такі запитання:

• А ви знаєте історію рідного села?

Передісторія та заснування міста.

Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво.

Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назва Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...

А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.

Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного Кiровограда запорозькi зимiвники почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.

Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.

Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це видно зi слiв, що вирiзанi на дубових одвiрках дверей храму".

Але створення регулярної забудови та територiї мiста пов`язане iз будiвництвом фортецi Святої Єлисавети та слобiд навколо неї - передмiсть Бикового та Пермського. До нашого часу вiд мiста XVIII сторiччя залишилося не так багато споруд. Найунiкальнiшою, безумовно, є сам комплекс фортецi, збудований у 1754-1759 роках пiд безпосереднiм керiвництвом iнженер-полковника Манцелiуса.

У 1754 роцi уряд iмператрицi Єлисавети Петрiвни, йдучи назустрiч прагненню австрiйських сербiв до переселення у межi Росiйської iмперiї, а також бажаючи заселити землi Запорозьки людьми, якi були б одночасно вiдданi коронi росiйськiй, дозволив їм ( сербам ) переселитися на українськi землi. Засновується лiнiя вiйськових поселень пiд назвою Нова Сербiя. Вона охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст.

В жалуванiй грамотi Iвановi Хорвату, колишньому полковнику австрiйської армiї, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского...построить ... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тодi в Росiйськiй имперiї доньки Петра I - императрицi Єлисавети Петрiвни.

Ну а щодо ворогiв, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крiм турок i татар, причислялись i гайдамаки, ких не безпiдставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 сiчня 1752 року. Не пройшло й мiсяця пiсля указу Єлисавети Петрiвни, як мiж рiчками Грузька та Сугоклея, на узвишшi правого берега Iнгулу ( 200 саженiв вiд рiчки ) пiд проводом генерала I.Ф.Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi.

Негайно було розпочато рiзноманiтнi iнженернi пiдготовчi роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де вiдзначилися вигоди мiсця, яке було ним обране для будiвництва фортецi. Зокрема наголошувалося на близькостi широкої рiчки, наявностi лiсу, каменю для фундаментiв, доброї глини для випалювання цегли тощо.Були там вiдзначенi i недолiки: розташована неподалiк вiд майбутньої фортецi командна висота та яруги, що пiдходили до самої пiдошви гласiса, пологого земляного насипу попереду зовнiшнього рову фортецi. Втiм яруги найближчим часом передбачалося засипати.

30 липня 1752 року проект фортецi було затверджено. Для її будiвництва були присланi селяни з центральних районiв Росiйської iмперiї, солдати Пермського карабiнерного полку i, звiсно, охочi люди, ( добровольцi ) з навколишнiх земель. Крiм того, у травнi гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робiтникiв. Охорону будiвництва несли 200 запорозьких козакiв.

До системи фортечних укрiплень входили головна цитадель та шанець, який захищав вихiд до Iнгулу, на правому високому березi якого мiж його притоками Грузькою та Сугоклеєю й розташовано фортецю. Навколо цитаделi - широка вiльна зона, яка називалася еспланадою. Поселення - передмiстя, так званий форштадт (мiсто при фортецi) захищав укрiплений вал - ретраншемент. Взагалi, основним захисним елементом був зямляний вал, який, на вiдмiну вiд середньовiчних кам`яниць, краще витримував артилерiйський вогонь: iнженери спецiально вирахували доволi пологий кут нахилу валу а також використовували ефект "ножа та масла", оскiльки гарматнi ядра легко входили у м`який грунт, не завдаючи велико шкоди. При спорудженнi фортецi утворювалися не лише високi ( понад 10 метрiв ) вали, а й не менш глибокi рови навколо них. Полiгон, тобто територiю цитаделi, будували у формi багатокутних зiрок, щоб легше брати ворога у перехресний вогонь. Цитадель фортецi Св. Єлисавети складалася з 6 бастiонiв - п`ятикутнiх виступiв й зверху нагадувала морську зiрку, тiльки не п`яти-, а шестипроменеву. Мiж променями-бастiонами розташовувалися невеликi автономнi укрiплення - равелiни, також оточенi валами та ровами i з`єднанi з цитаделлю спецiальними проїздами. Як вже згадувалося вище, назви цим спорудам були данi за традицiєю 18 сторiччя на честь православних святих. Дослiдники вважають, що деякi вулицi Єлисаветграда називалися саме на честь бастiонiв - Олексiївська, Михайлiвська, Олександрiвська.

Складна оборонна система довершувалася товстою дерев`яною стiною - палiсадом, який захищав гармати на верхнiй частинi валiв.

Могутнi землянi укрiплення фортецi Святої Єлисавети стали головною ланкою лiнiї фортифiкацiйних споруд Нової Сербiї й розташувалися посерединi цього ланцюга - мiж Днiпром та Бугом.

Але цитадель - це не тiльки вали, рови, гармати й пiдйомнi мости перед брамами. Це - цiле мiстечко iз дерев`яною Троїцькою церквою, вiрогiдно, триверхою, у традицiях козацької архiтектури; iз прикрашеним вишкою - бельведером "палацом" Потьомкiна, школою, адмiнiстративними та жилими будинками, казармами. Цi одноповерховi будiвлi, спорудженi iз дерева та саману, за українською пiвденною традицiєю потинкованi, розмiщувалися суворо регулярно, тобто по периметру квадратних та прямокутних кварталiв, на однiй "червонiй лiнiї". Геометрiя панувала як у фортифiкацiйних лiнiях, так i у лiнiях житлових кварталiв. Але - тiльки у цитаделi. Передмiстя Бикове та Пермське й зараз рiзко вiдрiзняються стихiйнiстю: плавнi, хвилястi лiнiї вулиць контрастують iз спорудженою пiд шнурок вуличною сiткою фортецi. На жаль, цей цiкавий контраст зараз - тiльки на планi, оскiльки дерев`яна забудiвля фортецi не збереглася, її замiнили з середини 19 ст. кам`яницi мiської лiкарнi, розмiщенi вiльно, без особливої геометрiї. У передмiстях стара забудова зберiгалася довше - її хвилястi вулицi й досi є неповторною ознакою Єлисаветграда. Як Биково, так i Пермське були спочатку невеликими житловими районами. У 1757 роцi в обох передмiстях налiчувалося всього 128 дворiв.

З початку вiйни 1768 року вiстря удару кримських татар - союзникiв Туреччини - було спрямоване саме проти цiєї фортецi. Тим бiльше, що саме тут була опорна база росiйського вiйська цiєї частини iмперiї. Тут були склади зброї та продовольства заднiпровських вiйськ i формувалися їх резерви.

Одже, вiдразу по новорiчних святах 1769 року семидесятитисячне вiйсько кримського хана Керим-Гiрея, "славного своїми подвигами та руйнiвними талантами", скориставшись сильними морозами, що скували рiки, перейшло льодом Буг та Мертвовод i якраз на Рiздво взяло в облогу фортецю Св.Єлисавети.

За наказом хана татари мали, подiлившись, покрити всю територiю Нової Сербiї, спалити всi села i весь врожай, захопити в полон жителiв i погнати з собою худобу. Уникаючи боїв з регулярними частинами росiйського вiйська, орда досить успiшно виконувала своє завдання. Вона грабувала жителiв, палила населенi пункти... Лише з Єлисаветградської провiнцiї було вигнано у полон близько тисячi чоловiк, знищено десятки сiл, понад тисячу будинкiв. Проте прорватися далi фортецi Св.Єлисавети татари не змогли.

З фортечних валiв орду зустрiв сильний перехресний артилерiйський вогонь. Зваживши на такий стан справ, Керим-Гiрей звелiв своїм воякам обложити фортецю i чекати зручного моменту для нападу. Гарнiзон фортецi ( 5 тисяч чоловiк ) пiд командуванням генерала Iсакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмiв. Та все ж становище було вельми поганим. За спогадами учасника походу, французького резидента при кримському дворi барона Тотта, щастя не зовсiм було покинуло пограбованого краю: татари, дiзнавшись вiд своєї розвiдки про наближення з-за Днiпра вiйська Рум`янцева, вiдiйшли вiд мiста, не завдавши йому значної шкоди.

Пiсля цього, пограбувавши, спаливши i потопивши у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари вiдiйшли у Польську Україну, в район теперишньої Балки, для розподiлу своєї здобидi.

У другiй половинi 18 ст. iз загрозою татарських набiгiв було покiнчено завдяки перемозi у вiйнi 1768-1774 рокiв; лiквiдацiя Запорозької Сiчi (1775 р.), а за нею й остаточне викорiнення гайдамаччини, роздiли Речi Посполитої ( 1772, 1793, 1795 рр. ), що знищили Польську державу, приєднання Криму у 1783 р., - всi цi фактори обумовили просування iмперських кордонiв далеко вiд фортецi Св.Єлисавети, отже вона втратила своє стратегiчне значення, була роззброєна, а зрештою i лiквiдована як вiйськова одиниця. У рескриптi вiд 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всерединi держави фортецею бiльше вважатися не може, а тому обертається на внутрiшнє мiсто". З цього часу фортеця разом з передмiстями (форштадтами) отримала права мiста i стала iменуватися мiстом Єлисаветградом.

• Які відомі люди Ваші земляки?

Авдієвський Анатолій Тимофійович Арго Абрам Маркович Айзеншток Ієремія Якович Базилевський Володимир Олександрович Балановська Леоніда Миколаївна Балицький Григорій Васильович Барабаш Світлана Григорівна Байдебура Павло Андрійович Безпалий Леонід Якович Бендеров Максим Васильович Білодід Іван Костянтинович Білль-Білоцерківський Володимир Наумович Близнець Віктор Семенович Близнін Гаврило Якович Блуменфельд Фелікс Михайлович Бобрецький Микола Васильович Бойко Іван Кіндратович Бострем Георгій Едуардович Бочковський Ольгерд Іполит Бошняк Микола Олексійович Бракер Наталія Аркадіївна Бранке Володимир Юлійович Браун Володимир Олександрович Бровар Яків Іванович Бровченко Володимир Якович Бродський Лазар Ізраїльович Бузько Дмитро Іванович Вайсенберг Самуїл Абрамович Васильєв Василь Юхимович Величковський Анатолій Євгенович Вервес Григорій Давидович Вєрємєєв Володимир Григорович Винниченко Володимир Кирилович Вишиваний Василь Вінтенко Борис Михайлович Волошин Іван Макарович Ганоцький Віктор Федорович Гетьманець Михайло Федосійович Гессен Борис Михайлович Гіталов Олександр Васильович Гомберг Мозес Григорович Віктор Іванович Гродеков Микола Іванович Давидов Володимир Миколайович Давидов Микола Львович Дараган Юрій Юрійович Дмитрян Анна Михайлівна Доломан Євмен Михайлович Дудін (Марцинкевич) Самуїл Мартинович Ельворті Роберт Ельворті Томас Емануель Георгій Арсенійович Ельман Михайло Саулович Ерделі Ксенія Олександрівна Ерделі Олександр Семенович Євтушенко Дометій Гурійович Єфимовський Євген Амвросійович Івашкевич Ярослав Журлива Олена Жученко Григорій Михайлович (Яр Славутич) Забіляста Лідія Леонідівна Завадський Михайло Ромуальдович Завадовський Борис Михайлович Загаров Олександр Леонідович Задонцев Антон Іванович Заруба Юрій Володимирович Зеров Микола Костянтинович Зінов’єв Григорій Овсійович Канчельскіс Андрій Антанасович Карєв Григорій Андрійович Климовський Семен Кодьєв Петро Іванович Козаченко Василь Павлович Козачинський Феодосій Сафонович Козерацький Василь Федосійович Костюк Григорій Силович Корнер Віктор Дмитрович Кошовий Петро Кирилович Кравцов Іван Васильович Кравчинський Сергій Михайлович Кропивницький Марко Лукич Куроп’ятников Григорій Олександрович Куценко Леонід Васильович Лангемак Георгій Еріхович Літус Микола Гнатович Логвин Григорій Никонович Лишневський Олександр Львович Мазуренко Олексій Юхимович Маланюк Євген Филимонович Маринич Олександр Мефодійович Мар’яненко Іван Олександрович Масенко Терень Германович Мацієвич Левко Макарович Мацієвський Аркадій Юхимович Медвєдєв Дмитро Миколайович Мейтус Юлій Сергійович Мельгунов Олексій Петрович Мелешко Фотій Минович Микитенко Іван Кіндратович Мокрієв Юрій Олексійович Мухін Єфрем Йосипович Нейгауз Генріх Густавович Немировський Євген Львович Новицький Костянтин Петрович Нюренберг Амшей Маркович Оболенський Євген Петрович Окснер Альфред Миколайович Олеша Юрій Карлович Осмьоркін Олександр Олександрович Оссовський Петро Павлович Остен-Сакен Дмитро Єрофійович Островський Аббо Панченко Дмитро Іванович Параконьєв Костянтин Йосипович Паученко Яков Васильович Пашутін Олександр Миколайович Петров Йосип Опанасович Плачинда Сергій Петрович Плотнір Федір Миколайович Покаржевський Петро Дмитрович Подолов Моріс Попов Леонід Іванович Поркуян Валерій Семенович Порошин Семен Андрійович Похітонов Іван Павлович Проскура Георгій Федорович Придворов Юхим Олексійович (Дем’ян Бєдний) Раєвський Микола Миколайович Рибак Натан Самійлович Ритов Михайло Васильович Ротмістров Павло Олексійович Рябков Павло Захарович Самсонов Олександр Васильович Семененко Олександр Платонович Сергієнко Раїса Михайлівна Силенко Лев Скопенко Віктор Васильович Смоленчук Микола Кузьмович Соколов Віктор Вікторович Соколов Григорій Іванович Струтинський Вілен Митрофанович Степняк-Кравчинський Сергій Михайлович Сухомлинський Василь Олександрович Тамм Ігор Євгенович Таратута Віктор Костянтинович Тарковський Арсеній Олександрович Текелі Петро Аврамович Тендюк Леонід Михайлович Тимохін Володимир Ілліч Ткаченко Іван Гурович Тобілевич Андрій Юрійович Тобілевич Іван Карпович (Карпенко-Карий) Тобілевич Марія Карпівна (Садовська-Барілотті) Тобілевич Микола Карпович (Садовський) Тобілевич Панас Карпович (Саксаганський) Тодоровський Петро Юхимович Тростянецький Арон Абрамович Троцький (Бронштейн) Лев Давидович Усачов Леонід Антонович Фартушняк Дмитро Іванович Феденко Панас Васильович Федоровський Микола Федорович Феферман Борис Веніаминович Фісанович Ізраїль Ілліч Флоровський Георгій Васильович Фойницький Олександр Федорович Харлаб Давид Йосипович Харцієв Василь Іванович Хижняков Василь Васильович Хороманський Михайло Костянтинович Худякова Антоніна Федорівна Чабаненко Євгенія Михайлівна Чамлай Борис Феоктистович Честахівський Григорій Миколайович Чижевський Дмитро Іванович Чикаленко Євген Харлампійович Чміленко Віктор Іванович Шашло Тимофій Максимович Шевченко Йосип Варфоломійович Шимановський Кароль Ширман Натан Ісаакович Шкловський Ісаак Володимирович (Діонео) Шкода В'ячеслав Євгенович Шліфер Леонід Йосипович Шпір (Cпір) Африкан Олександрович Шполянський Амінодав Петрович (Дон Амінадо) Шульгин Володимир Якович Шульгин Яков Миколайович Юра Гнат Петрович Юцевич Євген Омелянович Яновський Юрій Іванович Ярош Віктор Петрович Ястребов Володимир Миколайович

• Якими пам’ятками археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва багате Ваше рідне місто?

[1]

• Якими пам’ятками природи багатий рідний край?

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Дата	Історична подія
10 (21) лютого 1784	Єлисаветград
7 серпня 1924	Зінов'євськ
27 грудня 1934	Кірово
від 10 січня 1939 року	Кіровоград
1923	окружний центр УСРР
1932	у складі Одеської області
5 серпня 1941	окупація
1959	Кіровоградське музичне училище

• 2016-09-29 (1)

Ресурси:

• Посилання на блог [3];

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

• Посилання на віки [4]